Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

У середині XIX ст. помітно активізуються процеси творення української національної музики. Досі становище було доволі безрадісним: «Забувалися поволі національні мелодії, – їх уже не співала інтелігентна верства... замовкли повні краси своєрідні співи українського народу, не чути стало їх по великих містах України... « – писав музикознавець М. Грінченко.

Але й тут крига скресає. 1863 р. визначний співак, приятель Шевченка С. Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу «Запорожець за Дунаєм», поет і композитор П. Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка «Назар Стодоля» – популярні і в наші дні «Вечорниці» з хором «Закувала та сива зозуля»; на західноукраїнських землях, починаючи ще з 40-х років, збагачують національний музичний репертуар М. Версицький, І. Лаврівський, пізніше – поет і композитор С. Воробкевич. У значній своїй частині ці автори не творять ще чогось оригінального, виразно-індивідуального, їх твори – це твори здебільшого дилетантів-музик, але вже в них б'є жива вода правдиво чудової народної мелодії, що потім з такою силою виявилась в творчості М. Лисенка [19].

Узагальнюючи особливості культурного процесу в Україні на початку XIX століття слід відзначити, що піднесення українського національно-культурного руху ставало очевидним і незаперечним фактом. Швидше за все запідозрив і спрогнозував його і царський уряд. На небезпеку завжди жахливого для нього «малоросійського сепаратизму» царизм відповів ганебними Валуєвським циркуляром 1863 p., та, згодом, – Емським актом 1876 р. – цими кайданами для українського слова і мистецтва, на боротьбу з якими буде витрачено безліч героїчних і мученицьких зусиль аж до 1905 р. – часів першої російської революції. Однак незламна воля до самостійності, оригінальності і самобутності, яка так притаманна українському народу, дала змогу і допомогла нації відстояти в майбутньому свою власну культуру, зберегти та примножити навіть здобутки митців, письменників, творців усіх жанрів мистецтва.

 

 

Т. Шевченко завершив процес формування новітньої української духовності, створена ним модель культури, яка визначила саме етнопсихологічне єство нації, стала силовим полем, яке притягає українців звідусіль, куди б не закидала їх лиха доля. Він визначив характер, зміст, проблематику, систему ціннісних орієнтирів нашої культури, специфіку, поєднання в ній «свого» й «чужого», дав могутній поштовх розвитку усіх її видів і форм (мова, література, образотворче мистецтво, освіта, театр, наука, філософсько-етичні вчення і т. п.). Йдеться про феномен, який з'явився в процесі формування новітньої нації, успадкував і синтезував її багатовікову духовність і визначив характер та мету на сторіччя вперед.

В українській культурі другої половини XIX ст. чітко окреслені два періоди: 50-70-ті й 80-90-ті роки. Перший можна назвати часом гуртування інтелектуальних сил в пошуках найбільш вагомих засобів збереження й піднесення національної самосвідомості, другий – пожвавленням розвитку усіх видів і форм культури, включенням її у загальнослов'янський духовний розвиток.

Якщо у перший період вона прагне вижити, спираючись на одвічну силу народної й дозволені окремі види професійної культури, то то у другий – під кінець 90-х років, окрилена визвольним рухом, активізує усі культуротворчі складові творення духовних цінностей, літературу, мову, вагомі засоби збереження й піднесення національної самосвідомості.

Перший період своїми найбільшими здобутками завдячує «основ'янам», народній культурі, «німим мистецтвам», культурно-освітньому руху Галичини, Драгоманову; другий – «Молодій Україні», її пресі й культурному руху, суспільним наукам, а надто українознавству, розвитку загальнонаціональної української мови, новим здобуткам «німих мистецтв», театрові корифеїв; українській літературі, І. Франкові [15].

Культурний рух другої половини XIX ст. у значній мірі визначали діячі «Основи». Після розгрому Кирило-Мефодіївського товариства і придушення революції 1848 р. культурне життя на всіх українських землях починає пожвавлюватися лише в кінці 50-х – початку 60-х років, проявляючи себе у виданні етнографічно-фольклорних, літературно-художніх збірників та альбомів («Записки Южной Руси»; «Ужинок рідного поля»; «Зоря галицька яко альбум на год 1860»; «Хата»), написанні літературно-критичних праць (М. Максимович, П. Куліш, М. Костомаров та інші). Але були явища, які відбивали об'єктивні потреби розвитку суспільства. До них належать перші кроки літературно-художньої періодики, пожвавлення освітнього руху, виникнення різних легально-просвітницьких товариств в Україні Західній («Руська бесіда», «Матиця руська», «Просвіта» тощо). На одне з перших місць, – як загальноукраїнське явище – висувається діяльність київської «Громади», з якої згодом вийшли відомі діячі української культури [9].

У громадському житті України початку 60-х років відому роль відіграло «хлопоманство», поширене серед студентів Київського університету. Це були вихідці із значних панських родин, які прагнули повернутися в середовище українського народу (В. Антонович, П. Свенцицький, Б. Познанський, Т. Рильський та інші). Ці молоді люди не лише носили національний одяг, а й займалися популяризацією української культури, викликаючи шалений опір реакції, як з боку царизму, так і панівних верств. На чільне місце виходить український осередок в Петербурзі, у якому