Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Увага до історії зумовила різні настрої української інтелігенції. Переважна її більшість – вихідці з українських козацько-шляхетських родин, у яких діди, а подекуди й батьки ще розмовляли українською мовою. Сини ж цю мову спершу занедбали, а потім зверталися до неї з різною метою.

Перша група – М. В. Гоголь, М. Гнєдич, В. Наріжний та інші – вважала, що спільна літературна мова східних слов'ян – російська, а українська – тільки одне із її джерел. Друга група – Г. Квітка-Основ'яненко, А. Метлинський, М. Костомаров – прагнула українську мову зробити засобом поширення освіти серед простого народу, а отже, й розвитку літератури, переважно на фольклорних традиціях. Третя група – переважна більшість кириломефодіївців, а серед них і Т. Шевченко – вбачала майбутнє української мови у її рівноправному функціонуванні з іншими слов'янськими мовами, насамперед російською, польською, чеською, болгарською і сербохорватською. Саме ці кола стали ініціаторами глибокого вивчення не тільки власної, а йі всеслов'янської історії.

Ідейною підвалиною Кирило-Мефодіївського братства були ті рухи за об'єднання слов'ян, які живили політичні ідеї декабристів, зокрема «Товариство об'єднаних слов'ян», створене в 20-ті роки XIX ст. Матеріалом для обгрунтування ідеї слов'янської єдності було проникнення в історію слов'янських народів, співставлення їх правових, етносоціальних та світоглядних основ, встановлення прямих зв'язків із західнослов'янськими вченими-слов'янознавцями: В. Ганкою, П. -Й. Шафариком, Ф. Палацьким, А. Чарторизьким, А. Міцкевичем та ін. Ця увага української інтелігенції до просвітницької слов'янофільської діяльності західних учених, діячів культури, політиків була дуже підозріла для царської таємної поліції. Ось характерне запитання, поставлене П. Кулішеві під час допиту: «Хто вам дав адресу заколотника Міцкевича в Парижі і для чого ви хотіли з ним побачитись»? [12]

 

 

Тарас Шевченко – геній цієї культурної епохи. В історію свого народу, в історію його духу, в культуру українців він увійшов як видатний поет і мислитель та геніальний художник. Творча діяльність великого Кобзаря ознаменувала собою надзвичайно важливий етап у формуванні національної самосвідомості і соціальної думки нашого народу. Поет не був самотнім на суспільно-культурній ниві України, поруч з ним виступало яскраве гроно письменників, істориків, філологів усеслов'янського і європейського масштабу, але тільки автор всесвітньо відомого «Заповіту» зміг різко вплинути на подальший розвиток рідної літератури, мистецтва та й всієї національної культури.

Самодержавно-кріпосницька імперія Миколи І перебувала в лабетах жорстокої політичної реакції, яка виявляла ознаки глибокої кризи. Відгомони західноєвропейських революцій, пам'ять про виступ перших російських «благовісників свободи» – декабристів, твори О. Пушкіна, М. Лермонтова, М. Гоголя пробуджували суспільну думку, сприяли формуванню нової, демократичної інтелігенції серед тих народів країни, що перебували під ярмом національно-колоніального гноблення. Епоху суспільного і національно-культурного відродження переживала й Україна. Процес розгортався поволі, важко, іноді затихав, але все ж наростав з нездоланністю довгожданої провесни. журналістика [15].

Великим історичним здобутком української літератури кінця XVIII – перших десятиліть XIX ст., починаючи з «Енеїди» І. Котляревського, було впровадження у культурне життя нації нової української літературної мови, заснованої на живій мові народу, його усному фольклорі та певних «книжних» елементах, успадкованих з минулого. На відміну од старої української літературно-писемної мови з її двома основними типами наша «книжна мова», наближена до народної української, але водночас густо прошарована полонізмами та латинізмами, і «слов'яно-руська», тобто церковнослов'янська, але теж певною мірою «обукраїнщена».

Престиж української мови, віру у її великі можливості утверджувала й поширювала передусім сама українська література. Гумор «Енеїди» вже протягом двох століть пробуджує асоціації з буйним запорозьким реготом, з веселою широтою козацького характеру, нагадуючи про осередок української народної волі – Запорозьку Січ, зруйновану Катериною II за якихось два десятиріччя перед створенням поеми.

З іменами І. Котляревського й Г. Квітки пов'язане становлення українського драматичного письменства (обидва письменники були визначними організаторами тогочасного театрального життя, режисерами й акторами місцевих театрів – у Полтаві та Харкові). П'єса Котляревського «Наталка Полтавка» та водевіль «Москаль-чарівник», комедії Г. Квітки «Сватання на Гончарівці» та «Шельменко-денщик» вийшли такими вдалиими первістками української драматургії, що на довгі часи зберегли популярність як визначні твори літератури для театру. Тематичні і жанрові обрії української літератури 20-30-х років збагатили своєю творчістю П. Гулак-Артемовський, Є. Гребінка, Л. Боровиковський, А. Метлинський. Спільно з корифеями-першозачинателями І. Котляревським і Г. Квіткою вони вже змогли створити з української словесності до певної міри цілісний літературний процес. Тому й закономірною була поява на початку 40-х років перших загальних критико-бібліографічних оглядів нового українського письменства. Уже складалась, хай утруднено й поволі, і сама естетична система цієї нової національної літератури, в якій поступово змінювали один одного (а нерідко й поєднувались один з одним) такі напрями й стилі доби, як бурлеск, сентименталізм, просвітительський, або дидактичний, реалізм, романтизм [19].

Досить тісно контактуючи з найближчою серед інших літератур – російською (і чутливо ставлячись