Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Намір російського самодержавства асимілювати Україну здійснювався у двох напрямах: політичному та ідеологічному. Останній мав забезпечити незворотність політичних завоювань і вироблявся паралельно з ними. Ідеологічний напрям мав три об'єкти: політичний лад, релігію та історію. Треба було переконати свій народ і пригноблену людність, близьких та далеких сусідів, що найкращий лад для України – самодержавний, що їх національна ідентичність з росіянами підтверджується релігійною єдністю – православ'ям, і що Україна – це Південна Росія, Південно-Західна Росія (Русь), Малоросія – споконвічна російська земля, яка не має ні власної історії, ні мови, ні культури.

 

 

 

На той час історію владі треба було подавати так, щоб, по-перше, стали очевидними переваги самодержавства над будь-якою іншою формою державного правління для України, по-друге, щоб довести одвічну неподільність Русі. Ці ідеї обгрунтовані у творах В. Татищева та М. Ломоносова, а остаточне втілення знайшли в «Истории государства Российского» М. Карамзіна, який пов'язує витоки самодержавства з норманською присутністю.

На імперській тріаді «самодержавство, православ'я, народність» виховувалося українське русифіковане дворянство кінця XVIII – початку XIX ст., що не могло не позначитись на їхньому світогляді. Це було закономірно, оскільки імперська політика базувалася на централізації науки, освіти й культури. У 1812 р. було створене Міністерство народної освіти, запроваджене державне керівництво школою, внесені певні зміни до системи діючих шкіл. У кожному губернському місті створювалися гімназії, в повітовому – повітове училище. Характерно, що нові університети засновувались в колонізованих землях: у 1804 – Казанський та Харківський, потім було реорганізовано в університет Головну Віденську школу. У задумі організація таких осередків мала за мету поширення «общерусской» культури. Фактично вони відіграли протилежну роль: дали змогу не тільки російським, а й місцевим юнакам із дворян ознайомитися як із офіційно викладеною, так і із своєю реальною історією. Для імперії це була реальна небезпека: її другий за кількістю народ міг прокинутися від майже столітнього сну і відродити той природний корінь, який живив його протягом попередніх віків.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивається філософія (в просвітницьких традиціях Г. Сковороди), політекономія, технічні й природничі науки (В. Каразін, М. Максимович, М. Остроградський) ; при університетах виникають друкарні, археологічні музеї та бібліотеки; видається літературно-громадська періодика, зокрема й українською мовою («Русалка Дністровая», «Сніп», «Зоря галицька») ; зростає участь Петербурга,. Москви, Варшави, Будапешта, Праги, Парижа в підтримці української культури. Поступово відроджуються архітектура й образотворче мистецтво (А. Мокрицький, В. Штернберг, Т. Шевченко), виникають професійні мандрівні театри, де вистави грають російською та польською мовами; зароджується новий український театр (І. Котляревський, Г. Квітка-Основ'яненко, Т. Шевченко), починає розвиватися оперне й симфонічне мистецтво (С. Гулак-Артемовський, М. Вербицький).

Інтерес до історії пробуджував потяг до мови. Він прокинувся в Росії і в Україні одночасно – на зламі XVIII і XIX ст. Національна самосвідомість акумулювала зростаючий інтерес до народу, особливостей його життя й культури. Національне заходить у суперечність з ідеологічними постулатами, народжуються нові суспільні течії, які своєрідно інтерпретують імперську тріаду в цілому і кожну з її складових зокрема.

Розглянемо погляди тих, хто її беззастережно сприймав, поділяв і пропагував. Найвизначнішою фігурою тут був М. Гоголь. Письменник він, насамперед, російський, але вилучати його творчість з українського контексту було б неправомірно. Адже це він геніально представив світові й українського селянина з його побутом, віруваннями, звичаями й фольклором; і козака, і дрібного дворянина; не хто інший, як він, любовно описав красу української ночі і велич сивого Дніпра.

У творах Г. Квітки-Основ'яненка першим українською мовою заговорив хитруватий Шельменко. Згодом письменник звернувся до прози українською мовою, в якій вивів привабливі, переважно жіночі образи з українського простолюду. Дворянство у нього українською мовою не заговорило й не могло заговорити, тому що письменник не тільки не засуджував його добровільну русифікацію, а навпаки, вбачав у цьому явище закономірне.

Рештки давніх українських звичаїв часів Гетьманщини Г. Квітка їдко висміював. Разом з тим він з великим співчуттям ставився до селянства. Фактично він повторив на українському грунті те, що започаткував у сентиментальній російській прозі М. Карамзін: звернувся до простої людини з її почуттями, мовою, думками. Тільки у Г. Квітки мова ця була не російська, а українська [4].

Царизм, природно, не заохочував суспільно-політичні рухи. Проте в Росії легально існувало протистояння між так званими «західниками» і «слов'янофілами». Це не політичні, а громадсько-культурницькі течії, до яких було залучено й чимало українців. Інтерес до вітчизняної історії відкрив багатьом українським інтелектуалам ті недавні події, які офіційна влада приховувала, російське ж слов'янофільство від свого зародження було позначене ідеєю особливого поступу Росії, одвічності земельної общини і православ'я.

В Україні слов'янофільство набуло іншої форми: визнання рівноправності всіх слов'янських народів. Український суспільний рух, з одного боку, ввібрав слов'янофільську зацікавленість історією слов'ян, їхніми мовами й культурами, представлену в творах П. Плетньова, І. Срезневського, М. Максимовича, а з іншого, – разом із «західниками» схилявся до парламентського правління на засадах