Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Як відомо, об'єктивний історичний процес протягом 60-90-х років декілька разів штучно переривався, спричинюючи відомі деформації у духовному розвитку підневільної нації: руйнування цілих блоків культури, випадання ряду життєздатних видів, збереження деяких консервативних форм з метою самозбереження. І як наслідок: паралізування творчих сил інтелігенції, утвердження зневіри й національного нігілізму, денаціоналізація.

Валуївський циркуляр з'явився 1863 р. після придушення польського повстання. Загрозу «отечеству» вбачали у скромному українському перекладі «Євангелія», схваленому, до речі, самою Академією наук. Циркуляром відкидалися будь-які претензії польської шляхти на «исконно-русский Юго-западный край» і перекреслювався природний український культурний рух як ненависна «польська інтрига» [10].

Українська культура в таких умовах проявила свою дивовижну життєздатність, оскільки була невід'ємним явищем історичного поступу. Цю свою нездоланність вона унаочнила двома паралельними процесами: по-перше, об'єднанням навколо шевченківського ядра усіх здорових сил нації (М. Драгоманов, О. Духнович, Ю. Федькович, С. Воробкевич) і, по-друге, рятівним виходом не лише за межі Росії, але й українського етносу взагалі на культуру слов'янських та інших європейських народів.

Для української нації у всі періоди її трагічної долі рятівними у відродженні були традиційні форми культури, які завжди стояли на дуже високому естетичному рівні і мали виняткову здатність до самозбереження, асиміляції різнорідних чужих елементів і впливу на сусідів, на їх не лише народне, але й професійне мистецтво. Ось чому народознавство, найбільш відчутна сфера національної автентичності, було в центрі уваги найвидатніших вчених та митців від М. Максимовича й Т. Шевченка до М. Драгоманова, М. Лисенка і І. Франка.

Популяризація народної культури як першоджерела культури професійної мала одну надзвичайно важливу особливість. Це – свідомий перехід від загального охоплення усіх видів народної культури до поглибленого вивчення та поширення її окремих видів та жанрів, що супроводжувалося звичайно фундаментальними виданнями й розвідками, що стало доказом історичної достовірності й окремості існування великого народу в часі і в просторі.

У галузі вивчення, систематики і коментування різних видів фольклору у другій половині XIX ст. українська наука зробила чимало (праці О. Потебні, М. Драгоманова, В. Антоновича). Було створено цілий ряд праць про своєрідність впливу фольклору на професійне мистецтво, художню літературу, на ужитково-декоративне мистецтво та інші види традиційної культури.

 

 

У другій половині XIX ст. народно-ужиткове мистецтво розвивалося за одвічним законом збереження усіх його видів і форм, спрямованих на задоволення досить високих естетичних потреб трудової людини. Цей консерватизм у плеканні традицій допоміг зберегти культуру, утверджуючи тим самим свою ідентичність. За всіх відмінностей місцевого виробництва, скажімо, в галузі гончарства, народного розпису, килимарства, різьби по дереву, художньої вишивки тощо, за всіх умов удосконалення традиційних форм українське прикладне мистецтво, як, до речі, й фольклор, зберігає етнічну єдність на всій величезній території від Карпат до Дону й Кубані, від Чорного моря й до верхів'я Десни та Прип'яті.

Українці споконвіків прикрашували екстер'єр та інтер'єр свого житла, розписували вікна, двері, фронтони будівель, а ще різьбленням оздоблювали мисники, скрині, сволоки, посуд, дитячі санчата, вози; прикрашали вишивками святкове вбрання, виявляючи надмірний інтерес до барвистих тканин, орнаментованого посуду, до різних речей без практичного вжитку, таких, як писанки, глиняні й фаянсові статуетки, рушники, нарешті, предметів особливого попиту серед українських красунь – литих і кованих ювелірних виробів – дукачів, сережок, хрестиків, намиста тощо.

Все, що створювалося народними майстрами – фантастичні квіти, звірі і птахи, вибагливий рослинний та геометричний орнамент, чарівний калейдоскоп інкрустацій гуцульських різьбярів (бісером, перламутром, рогом, різнокольоровим деревом), майстерні вишиванки у поєднанні з барвністю тканин жіночого вбрання, урочистий світ решетилівських килимів – все позначено оригінальністю композицій, плавністю ліній, чіткістю ритмів, емоційним піднесенням, а отже, високим естетичним смаком.

Зауважимо, що народне мистецтво найменше піддається денаціоналізаційним впливам. Навпаки, воно здатне синтезувати інонаціональні культурні цінності, успішно конкуруючи з невластивими національній традиції формами. Так, на Будянському фаянсовому заводі під Харковом (80-ті роки XIX ст.), на роботу до якого промисловець М. Кузнецов залучив майстрів із Тамбовщини, спочатку вироблявся посуд за східними зразками. Але незабаром під впливом місцевих промислів з'явилися тарілки й полумиски з українським орнаментом. До найвидатніших осередків народного мистецтва відносять Решетилівку (килимарство, Полтавщина) ; Ічню (гончарство, Чернігівщина) ; Косів (кераміка, різьбярство, Івано-Франківщина) ; Кам'яні Броди (фаянс, Житомирщина) Яворів (гаряче й сухе різьблення, Косівський район). У кінці XIX – початку XX ст. працювали такі майстри, як Г. Собачко і П. Власенко (народний розпис) ; П. Баранюк і О. Вахметка (кераміка) ; Ш. Мучник (маляр-живописець по фаянсу) ; Ю. Шкрібляк (різьблення) [9].

Розвиткові малярства в Україні сприяло виникнення ряду спеціальних закладів, зокрема Одеської (1865), Харківської (1869), Київської малювальних шкіл (1875). На чолі останньої стояв М. Мурашко. Ці осередки разом з класами малювання при університетах та ліцеях України, приватних школах Харкова, Києва і Львова готували національні художні кадри художників, сприяли підготовці студентів для Петербузької академії