Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Незважаючи на переслідування й заборону, українська мова в культурологічному процесі висувається на одне з перших місць, викликаючи науковий інтерес до себе найвидатніших мовознавців (О. Потебня, О. Шахматов, П. Житецький) і поступово розширюючи сфери свого впливу чи не на всі ділянки (крім державно-адміністративних) духовного життя народу.

 

 

Західноукраїнське мистецтво виявляє єдину загальну тенденцію розвитку реалізму через масові етнографічні сцени з життя Буковини і Закарпаття, індивідуальний портрет і історико-патріотичну тематику; простір, повітря і перспективу в пейзажі.

На жаль, у цю добу монументальний український живопис представлений слабо, хоча його здобутки значні, скажімо, розписи інтер'єру палацу митрополита у Чернівцях (І. Бокшай), реставрація фрескового живопису у Кирилівській церкві (М. Врубель), розписи у русько-візантійському стилі Володимирського собору Києва (де поруч з російськими, польськими працювали й українські майстри, а серед них – М. Пимоненко) ; нарешті, розписи Будинку земства у Полтаві (композиції С. Васильківського «Чумацький Ромоданівський шлях», орнаментальні розписи інтер'єру В. Кричевського та ін.) [17].

Щодо монументальної скульптури, то окрасою України є пам'ятники Володимиру Святому, Богданові Хмельницькому у Києві, І. Котляревському у Полтаві. В галузі станкової скульптури успішно працювали Л. Позен, П. Забіла (барельєфні портрети родини Кочубеїв, бюст Т. Шевченка, бронзова статуя О. Герцена на його могилі в Ніцці), В. Беклемішев (погруддя Т. Шевченка), за мотивами Т. Шевченка ряд робіт виконав одеський скульптор Б. Едуардс.

Слід назвати також численні скульптурні оздоби відомих пам'яток архітектури – зображення на античну тему і ліплення в Одеському оперному театрі; декоративно-монументальні скульптури Т. Ригера на будинку Галицького сейму (тепер університет ім. І. Франка), Л. Марконі – на будинку Політехнічного інституту у Львові, численні скульптури українця П. Війтовича у Львові на фасаді залізничного вокзалу, постать Слави з пальмовою гілкою на вершині тимпана оперного театру, скульптурні композиції училища художнього промислу тощо.

Колоніальне становище України поневолювачі прагнули закріпити «на віки» насамперед в галузі духовного життя, нав'язуючи свою модель культури як «вищу», повсюдно насаджуючи національний нігілізм. Для цього не шкодувалося ні коштів, ні матеріалів, а дармової сили було завжди досить. За таких умов споруджуються пишні православні собори, бібліотеки (без жодної української книжки), залізничні вокзали, будинки бірж, банків, готелів, театрів, адміністративних установ, особняків аристократи і багатих буржуа. Ці будівлі символізували зростання нового буржуазного міста, вони поєднували функції ужиткові й естетичні і, таким чином, ставали власністю народу й землі, на якій споруджувались. І тому такі здобутки архітектурного мистецтва як Одеський оперний театр (1883-1887, віденські архітектори Г. Гельмер і Ф. Фельнер), Володимирський собор (1852-1896, І. Шторм, О. Беретті, А. Прахов) ; будинок міської бібліотеки в Херсоні (1882, Ф. Гонсіровський), будинки сучасного Музею українського мистецтва у Києві (1890-1905; В. Городецький), галицького Крайового сейму – нині Львівський університет ім. І. Франка (1872-1881, Ю. Гохбергер), будинок купецького зібрання у Києві (1882, В. Ніколаєв), на віки увійшли до української культури [2].

Можливість широкого застосування нових будматеріалів спричиняє раціоналістичний, скоріш навіть практичний, напрям в архітектурі. Інший напрям – реставраційний – виходив із засад, що усі іновації вичерпані і що завдання архітектора в тому, щоб по-новому використати усе, що до цього було створене від давнини і до сучасності (античність, ренесанс, бароко, класицизм, романтизм – аж до візантійських культових споруд та народної архітектури).

Еклектизм дозволяв поєднувати різні стилі навіть в одній будівлі. Так, Р. Мельцер, споруджуючи Музей західного і східного мистецтва у Києві, в інтер'єрах відтворював риси готики, класики, рококо та ін. Дуже часто строкатість внутрішніх і зовнішніх ефектів, надмір деталей і фігур мали передавати пишноту й багатство господаря-замовника. Звідси – крикливість і пишнота фасадів, спотворені, зроблені в мініатюрі ренесансні куполи, класичні карнизи, черепашкові оздоблення рококо. Всі кращі квартали у центрах міст рясніли такими будинками [2].

 

 

Українське професійне театральне мистецтво і музика розвивались в другій половині XIX ст. (як, до речі, і в першій) у дуже несприятливих умовах: не було спеціальних закладів, які б виховували кадри, приміщень, які відповідали своєму призначенню, належних традицій режисури й акторської гри, нарешті, високохудожнього репертуару, який би забезпечив постійний зростаючий інтерес публіки до театру. Відомі п'єси, які склали іспит часу («Наталка Полтавка», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Назар Стодоля» тощо), часто тонули в зливі макулатури, якою охоче користувалися численні аматорські мандрівні театри. Грали здебільшого трьома мовами – українською, російською і польською. Серед п'єс траплялися і переклади зарубіжної класики, але переважно – це твори місцевих авторів. П'єси мали сентиментальний і романтичний характер. Страхіття, карколомні сюжети, збурені пристрасті і шалене кохання – їх природний клімат.

У жанровому відношенні, як їх характеризує Д. Антонович, ці твори цілком вписувалися в тогочасну європейську жанрову систему (драма, мелодрама, трагедія, трагікомедія, комедія, водевіль, опера, комічна опера, пантоміми, інтермедії і т. п.), до того ж, як і на Заході, музична комедія з танцями