Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Творчість поета остаточно заступила всі сумніви й вагання в тому, чи може українська мова стати мовою великої новочасної літератури. Короткою й гідною формулою Т. Шевченко окреслив самобутність і рівноправність двох народів – російського і українського – в сфері мови й літератури: «... нехай вони собі живуть по-своєму, а ми по-своєму. У їх народ і слово, і в нас народ і слово». Мова творів Т. Шевченка завершила процес формування українського літературного мовлення на національній основі і відкрила надзвичайно широкі можливості її подальшого розвитку, збагачення і удосконалення [4].

В певному розумінні як явище художнє вона може бути названа справді щасливою родоначальною мовою нової української літератури: з цього погляду її характеризують найширший для свого часу лексичний, семантичний, фразеологічний і стильовий діапазон, ясність, простота і артистичність вислову, далекого від архаїки й натуралістичності, бурлескного гумору чи сентиментальності, якою, за словами І. Франка, зловживали багато з письменників дошевченківського періоду.

Поетична думка Т. Шевченка була звернена не лише до сучасного й минулого, а й до майбутнього свого народу й усього людства. Поет і революційний діяч, який спілкувався із кращими представниками російської, польської та інших культур, людина широких духовних обріїв, Т. Шевченко перебував на висотах передової суспільної думки свого часу.

 

 

Національні ідеї, сповідувані великим українським поетом, були далекі від будь-якої вузькості і самозасліпленості. Сам поет був щиро відкритий дружньому спілкуванню з діячами російської, польської, інших слов'янських культур, з людьми різних національностей і релігій. Велична «світлосила» гуманізму Т. Шевченка виявлялася в цьому так само яскраво, як і в інших гранях його особистості й творчості.

Естетика Т. Шевченка, така плідна й життєдайна для наступних історико-культурних етапів, базувалася на ідеях народності мистецтва, його діяльної участі в боротьбі за соціальний і духовний прогрес, на сповідуванні глибокої життєвої правди – все це визначило провідний напрям розвитку української художньої думки. Водночас вона грунтувалася і на загостреному відчутті прекрасного, особливо в поєднанні цього прекрасного з етичним, високолюдяним.

Шевченківська доба завершилась у сумному березні 1861 р. Всього чотири роки незалежного життя відпустила поетові доля після його повернення із заслання. Але на межі 50-60-х років Т. Шевченко та інші братчики вже могли бачити новий проріст посіяних ними ідей. В умовах загального суспільного піднесення, викликаного ліберальними реформами Олександра II, набирав нової сили український національно-культурний рух, в становленні і активізації якого таку важливу роль відіграв – і відіграватиме надалі – геній великого поета.

Вихід у світ 1859 р. «Народних оповідань» Марка Вовчка був ніби провіщенням приходу в українську літературу цілої хвилі обдарованих письменників, чию художню працю загалом характеризуватиме демократична спрямованість і реалістичність світовідчуття [18].

Їх трибуною стане передусім заснований у Петербурзі В. Білозерським – за активної підтримки П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка – журнал «Основа» (1861-1862) – перший український «литературно-ученый вестник», як зазначалось на його титульному листі. Видання «Основи», незважаючи на її короткочасний вік, стало значним проривом в галузі національної журналістики, сприяло виявленню та збиранню молодих літературних сил. Поволі, але все ж час від часу з'являються окремі українські видання – збірники М. Максимовича «Українець» у Києві, «Хата» П. Куліша в Петербурзі, «Малорусский литературный сборник» Д. Мордовця в Саратові. Л. Глібов починає видавати тижневик «Черниговский листок», у якому досить систематично друкуються твори українських письменників [21].

Нового діяльного імпульсу ще в середині 40-х років набувають дослідження з історії України в зв'язку з утворенням у Києві Тимчасової комісії для розгляду старовинних актів, співробітником якої один час був і Т. Шевченко. Після видання «Истории русов», здійсненого О. Бодянським у Москві (1846), ця комісія публікує козацькі літописи С. Величка (1848-1864), Г. Грабянки (1854), а в 70-х роках – літопис Самовидця [8].

Українська культурна громадськість голосно заявляє в ці роки про своє прагнення відновити, принаймні, деякі елементи української національної школи, народної освіти рідної мовою. Робляться високознаменні для свого часу зачини в справі підготовки українських підручників для початкової школи – «Граматка» П. Куліша, «Українська абетка» М. Гатцука, «Домашняя наука» К. Шейковського, «Букварь южнорусский» Т. Шевченка – всі вони були видані майже одночасно, протягом трьох-чотирьох років. Широкий просвітницький рух – так звані недільні школи для народу – був розпочатий з ініціативи студентів Київського університету, зокрема М. Драгоманова, в кінці 50-х років. Але невдовзі рух був заборонений урядом, який вбачав у заняттях недільних шкіл небезпеку поширення «соціалістичного вчення» та інших «обурливих ідей» [22].

Значні імпульси від літературного та громадського руху Шевченкових часів одержало образотворче мистецтво України 60-х і подальших років. В побутових картинах Л. Жемчужникова (він, до