Особливості розвитку культури на Україні у ХІХ-ХХ ст.

Але вирішальною причиною невдачі дисидентського руху була природа системи, що протистояла йому. На дисидентів ополчилися всі потужні сили радянської системи й особливо всемогутній КДБ. Володіючи монополією на засоби комунікації, режим всіляко перешкоджав поширенню інформації про дисидентів серед громадськості. Коли ж якась інформація все ж з'являлася, то вона звичайно була спотвореною й змальовувала дисидентів у негативному світлі. Маючи в своєму розпорядженні сотні тисяч офіцерів, агентів у цивільному, донощиків, КДБ, здавалося, був усюдисущим і всезнаючим у своєму прагненні не допустити поза наглядом уряду будь-якої громадської діяльності. Але на відміну від сталінських часів таємна поліція вже не виявляла такого фанатизму й не знищувала дійсних і потенційних супротивників. Тепер вона намагалася ізолювати дисидентів від суспільства й, застосовуючи до них методи дедалі більшого тиску, змусити їх покаятися аоо замовкнути. Тим, хто критикував режим, відмовляли в робочих місцях, у можливості здобуття освіти їхнім дітям й навіть у даху над головою. Найупертіших засуджували до тривалих термінів ув'язнення або запроторювали до психіатричних лікарень, де їм давали препарати, що руйнують людську особистість. Знищуючи кількох, КДБ успішно вдавалося залякати багатьох.

У своїй діяльності на Україні таємна поліція була не такою обмеженою, як у Москві. Ізольовані від столичних західних журналістів, українські дисиденти не мали захисту так званої «парасолі гласності», як їхні видатні російські та єврейські колеги. Та й проблема національних прав українців не викликала на Заході великого інтересу. Тим часом, побоюючись українського націоналізму, режим проводив на Україні особливо жорстокі репресії. Ось чому київський КДБ мав репутацію найбрутальнішого в СРСР, ось звідки непропорційно велике число саме українських «в'язнів совісті».

Як короткий висновок до вищевикладеного слід відмітити, що, не зважаючи на чіткі й незаангажовані спроби уряду знищити українство з духовної точки зору, відібрати у нього мову, музику, зображувальне мистецтво, нівелювати всі надбання українских авторів, зробивши їх ледве не копіями російських, український народ прагнув до самовіддачі в царині культури, а тому важко працював і творив. Такі особистості, як Василь Симоненко, Марія Караванська, Павло Тичина та сотні інших назавжди увійшли до сердець людей, а слово «дисидент», яке в радянські часи асоціювалося з чимось негативним, сьогодні звучить як «борець за волю народну». Саме завдяки самовідднаній боротьбі дисидентів у громадській свідомості поступово стверджувалася думка, що український народ є не просто придатком до «великого брата», що можливе створення незалежної держави.

 

 

Нині культура України переживає добу справжнього національного відродження, збирання духовних сил і духовних цінностей, розсіяних у просторі і часі. У сучасності, у культурному житті українського народу є вже нинішні, останніми роками позначені здобутки. Не слід поспішати з застосуванням шкали цінностей для їх оцінки – лише час визначить ієрархічні залежності між ними. Не будемо забувати й про неадекватні підходи до різночасових здобутків.

Процеси творення культури за умови повноти і розвиненості її системи відбивають, виявляють, доводять до символічної виразності надбання епохи. Вірність дійсному ходу речей змушує констатувати, що XX ст. для української культури було епохою змін. Збурюючі фактори суспільної практики не дозволяють укластися в природно-еволюційний процес ні духовному пошуку, ні культурному життю й нині. Чорнобиль, Придністров'я, Крим...

Становлення багатопартійної системи, цивілізація міжконфесійної напруги, декомерціалізація культури... Паперовий голод, деідеологізація суспільної свідомості, ієрархія смаків і цінностей... Різнопланові і різнопорядкові, всі ці названі й неназвані явища стають більш чи менш довготривалими, більш чи менш значимими факторами культури.

Але завжди першорядним фактором буде творча особистість – учений, митець, філософ, педагог. Під критикою і цензурою багатьох дотеперішніх історій успішно зникали імена творчих осіб.

Сьогодні все більше і більше можливостей відкривається для створення чогось нового і дивовижного. Особливості процесів розвитку культури ХІХ-ХХ століть ні в якому разі не можуть бути порівняні із сьогоденням. Крізь терни до зірок, через кров і біль, потугами страшними і смертельними – проте значними і необхідними українська культура змогла вижити, і не лише вижити, а й зберегти свої давні традиції та сформувати нові.

Українська культура нині відкриває нову історичну перспективу. З сучасного стану України – держави незалежної, самостійної, геополітично єдиної – інакшою бачиться і ретроспектива її культурного життя. Не намагаючись враз осягнути цю ретроспективу, культурологія, історіософія культури України започатковує свій шлях – шлях критичного осмислення минулого, шлях становлення самосвідомості, свідомості власних основ культуро-, духо- і людинотворення.

 

 

1. Алексієвець М., Цвіркун В. Типологія української національної культури. – Львів, 1993.

2. Асеєв Ю. С. Стилі в архітектурі України. – К. : Будівельник, 1989.

3. Бовсунівська Т. Феномен українського романтизму. – К., 1997.

4. Бокань В., Польовий Л. Історія культури України/навч. пос. – К. : МАУП, 1998.