Особливості умов розвитку етнографії в радянський період

 

 

Вступ

1. Становлення етнографії України

2. Основні наукові установи та організації, періодичні видання з етнології у ХХ ст.

Висновки

Список використаної літератури

 

 

Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, – те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно пов'язані з українським національним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запорожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здавалось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змагання зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впливом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народності й демократизму, – все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного відродження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможна й освічена верства – колишня козацька старшина, яка хоч і перелицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам'ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам'ять про часи Гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ од москалів, – саме тоді українські патріоти починають збирати пам'ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам'ять про колишнє самобутнє життя рідного краю. 

 

 

Революція 1917 року і відродження української державності розкрили перед українською наукою і взагалі перед українознавством зокрема нові неосяжні перспективи. Українська мова зробилася мовою державною; постали українські державні університети в Києві та Кам'янці, історично-філологічний факультет у Полтаві; по всіх старих університетах і взагалі по вищих школах засновано кафедри української мови, історії, права, історії письменства; нарешті, в кінці 1918 року заложено в Києві Українську Академію наук по дуже широкій програмі. Засновано державну Українську археологічну комісію, Державний архів, Археологічний комітет та інші наукові установи. Одначе руїна самостійної Української держави знівечила всі ці широкі початки. Після тяжкого періоду громадянської війни, голоду й окупації України більшовиками наукове життя вже під окупаційною владою почало відроджуватися лише з кінця 1922 року, але вже в зовсім інших умовах і на інших основах, як було раніше. Радянська влада зберегла Українську Академію наук і почала помалу давати їй кошти для існування.

Незважаючи на велике зменшення культурних сил, з яких одні загинули, а другі опинилися в еміграції, незважаючи на голод та злидні, українські вчені об'єдналися біля Академії і за короткий час розвинули гідну подиву широку діяльність, яка становить одну з найблискучіших сторінок в історії української культурної праці. Історично-філологічний відділ Академії почав видавати свої «Записки» (всього вийшло 26 томів) і цілий ряд наукових публікацій з обсягу історії, археології, мови, письменства, історії мистецтва, всього понад 100 томів праць старших учених, таких як Д. Багалій, С. Єфремов, В. Перетц, А. Кримський, Ів. Каманін, С. Тимченко, В. Рєзанов (6-томовий корпус текстів старої української драми), В. Модзалевський, В. Данилевич й інші та цілого ряду молодших сил. Проф. М. Грушевський, повернувшись у 1924 р. з еміграції, став на чолі історичної секції і розвернув блискучу діяльність, яка нагадувала колишні часи його праці у Львові. Він відновив з 1924 р. видання «України», видав ще кілька дуже цінних збірників порайонного дослідження України (Київ, Чернігів), цілий ряд наукових збірників; він продовжував видання своєї «Історії України-Руси», випустивши в 1929-30-х роках IX том, де історію доведено до смерті Б. Хмельницького; продовжував видання високоцінної історії української літератури, яку розпочав був за кордоном; у 1926 р. вийшов 5-й том, доведений до кінця XVI віку. Відділ соціальних наук Академії так само скупчив біля себе старших і молодших дослідників, і видані ним кілька десятків томів «Записок», «Праць» Комісії для виучування українського права та Комісії для виучування звичаєвого права України, «Матеріалів до історії українського права» та інші публікації принесли цілий ряд дуже важливих студій і матеріалів з історії українського права й соціально-економічних відносин. Особливу увагу мають монографії М. Василенка, Л. Окиншевича, М. Слабченка – з історії права й державного устрою Гетьманщини й Запорожжя; М. Максимейка, С. Борисенка, М. Товстоліса – про «Руську Правду» та Литовський статут; Ір. Черкаського – про копні суди; О. Малиновського, К. Воблого, А. Ярошевича, Л. Яснопольського – про різні питання правового й економічного життя в Україні. Разом із тим внесено дуже цінний вклад в дослідження антропології й етнології.

Хоча під радянською владою наукову діяльність було сконцентровано й централізовано в Академії наук, а всі університети закрито