Особливості умов розвитку етнографії в радянський період

У видаваних при інститутах народної освіти «Записках» у Києві, Полтаві, Кам'янці та Ніжині також містилося чимало поважних праць з обсягу українознавства. Спеціально треба відзначити праці ніжинського професора М. Петровського з поля української історії.

Для дослідження творчості Т. Шевченка мали велике значення різні «Шевченківські збірники», видавані в Києві й у Харкові спеціальним Інститутом Т. Шевченка.

Взагалі, треба сказати, діяльність українських учених за час 1922-30 років була дуже широка й високоцінна по своїх досягненнях. З тим більшим жалем доводиться констатувати, що цій роботі покладено край в 1930-31 роках з боку совітської влади на українську науку. Вся діяльність Української Академії наук була визнана за «буржуазно-націоналістичну» й «контрреволюційну», саму Академію реорганізовано: скасовано зовсім Історично-філологічний відділ, усунуто від участі і позбавлено зовсім змоги працювати на науковому полі цілий ряд визначних учених, починаючи з М. Грушевського; виключено з Академії цілі сотні її співробітників і впроваджено натомість людей, які не мають нічого спільного з наукою, – тому лишень, що вони заявили себе надійними прихильниками пануючої комуністичної доктрини; цілій роботі Академії та іншим науковим установам надано вузькопартійний характер. Все це мало наслідком, що наукова діяльність на полі українознавства зменшилась до мінімуму. В розвитку української науки, як уже не раз бувало й за старого режиму, знову настав антракт.

На українських землях, що опинилися під Польщею, внаслідок несприятливих обставин повоєнного часу наукова діяльність зменшилась, але не припинилась зовсім. Наукове товариство імені Шевченка, позбавлене державної підтримки, яку воно мало за Австрії, позбавлене багатьох своїх активних співробітників, які емігрували з краю, одірване від зв'язку з Великою Україною, не могло розвивати такої інтенсивної діяльності, як перед війною. Та все-таки воно продовжує видавати свої «Записки» (які появляються в числі 1-2 томів на рік, замість 6, як було раніше), а також випускає зрідка й інші свої публікації.

Колишні українські кафедри у Львівському університеті скасовано, натомість заложено кафедри української мови (проф. Ів. Зілинський) і літератури (проф. В. Лепкий) у Кракові та української мови (проф. С. Смаль-Стоцький) й української історії (проф. М. Кордуба) у Варшаві. В 1930 р. заложено у Варшаві Український науковий інститут, який під керуванням проф. Ол. Лотоцького розвинув дуже інтенсивну працю й видав понад 20 томів наукових публікацій.

В зв'язку з упадком української державності й розгромом українського національного життя постало явище, в таких широких розмірах в нашій історії небувале: масова еміграція української інтелігенції. Серед цієї інтелігенції знайшлося багато професорів і взагалі діячів науки, і тисячі молодих людей студентського віку. Завдяки щедрій підтримці уряду Чехословацької Республіки заложено було ряд українських високих шкіл: Вільний університет і Високий педагогічний інститут у Празі й Господарську академію в Подєбрадах. Внаслідок цього Прага з Подєбрадами стали осередком української наукової праці як в обсягу загальних та спеціальних наук, так і особливо в обсягу українознавства.

Біля українських високих шкіл заложено цілий ряд українських наукових товариств, з яких спеціально для українознавства мало значення Українське Історико-філологічне товариство у Празі. Було випущено сотні публікацій і високошкільних підручників, які збагатили українську науку й сприяли виробленню наукової термінології. Заложений у Празі Громадський видавничий фонд випустив кілька десятків цінних наукових праць, серед яких особливо велику вагу має збірник праць з української антропології і етнографії проф. Ф. Вовка. Так само дуже цінним здобутком української науки на еміграції є видані ще на початку еміграції історичні праці М. Грушевського (VIII том «Історії України», 1922) і В. Липинського («Україна на переломі»), а також праці з історії українського права В. Лащенка, А. Яковліва, з історії філософії в Україні Д. Чижевського, з історії пластичного мистецтва та театру Д. Антоновича. Праця українських учених на чужині виявилася не тільки в продовженні й поглибленні своїх студій, але також і в ознайомленні західноєвропейського громадянства з Україною та з її культурним життям.

Праці українських учених про Україну, про її історію та культуру почали з'являтися в наукових виданнях чеських, німецьких, англійських, французьких та інших. Як одно з великих досягнень науки про Україну серед чужинного світу треба вважати заснування в 1926 році в Карловому університеті (Прага) кафедр української історії та української мови і письменства. В тім же 1926 році засновано Український науковий інститут у Берліні.

Етнографічні дослідження проводилися під егідою новостворених у рамках Української Академії Наук народознавчих закладів: Етнографічної комісії (спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців, зокрема фольклору), Музею антропології та етнології ім. Ф. Вовка під керівництвом А. Онищука (досліджував матеріальну культуру), Кабінету примітивної культури кафедри історії України під головуванням М. Грушевського (досліджував нашарування реліктових культур), Етнографічних секцій Комісії Краєзнавства в університетських центрах (Харкові та Одесі) тощо.

Етнографічну комісію при Академії Наук було створено в 1921 році на базі етнографічної секції Українського наукового товариства. Вона спеціалізувалася на дослідженні духовної культури українців,