Особливості умов розвитку етнографії в радянський період

Українську етнологію на довгі роки було знекровлено. Напередодні здобуття Україною незалежності етнологія як наука існувала лише в одному дисциплінарному прояві, а саме етнографічному. У радянські часи в цій науковій галузі працювали два-три десятки дослідників (переважно в Києві і Львові) у двох класичних етнографічних напрямах: матеріальна та духовна культура українців. Варто визнати, що тут було зроблено чимало, проте усі серйозні теоретичні аспекти етнології (теорія етносу й етнічних процесів, проблеми етнічної історії, міжетнічної конфліктології тощо) зосереджувалися в установах Москви та Ленінграда.

Після проголошення в Україні незалежності перед дослідниками різних поколінь і дисциплін гуманітарного напрямку постала серйозна проблема переорієнтації наукових досліджень, зміни методологічних та методичних принципів наукового пізнання світу, оновлення джерельної бази тощо.

За розв'язання цих проблем в етнології взявся Київський національний університет імені Тараса Шевченка. На історичному факультеті у червні 1995 р. була створена кафедра етнології та краєзнавства. Вирішальна роль у розбудові кафедри належить доктору історичних наук, проф. В. К. Борисенко, що завідувала нею з 1995 до 2002 р.

Окрім величезної навчально-методичної роботи, зокрема з розробки нових нормативних та спеціальних курсів, доктор історичних наук В. К. Борисенко розпочала широку наукову та організаційну роботу по створенню нової етнологічної школи в Україні на нових методологічних засадах. На той час вона була вже досвідченим науковцем, зокрема в галузі весільної обрядовості, і почала активно гуртувати навколо себе молодих талановитих дослідників, навчати їх принципам наукової роботи з першоджерелами та методикою польових досліджень. Паралельно вона продовжувала свої наукові дослідження з таких напрямів: весільна обрядовість, історія української етнології, регіональна етнологія1, усна історія народу тощо. Так, зокрема, в колективній монографії «Холмщина та Підляшшя» завідувач кафедри етнології та краєзнавства виступила керівником проекту, упорядником і автором кількох наукових розвідок з проблем етнографічного вивчення українців Холмщини та Підляшшя, господарської діяльності холмщан та підляшан, народного харчування та обрядів життєвого циклу.

Вивчення українознавства на кафедрі народознавства та історії культури Кіровоградського державного педагогічного університету імені Володимира Винниченка розпочалося 1991 року з відкриттям спеціальності “історія та народознавство”. На історичному факультеті були введені нові історичні дисципліни, спецкурси та семінари – “Етнографія народів світу”, “Етнографія України”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика”, “Етногеографія”, “Етномузеєзнавство”, “Історичне краєзнавство та історія рідного краю”, “Українська та зарубіжна культура”, “Історія української літератури”, “Фольклор України”. При викладанні дисциплін українознавчого циклу неминучим було дублювання окремих тем. Тому основною проблемою для викладацького складу кафедри стала оптимізація навчальних курсів з суміжних дисциплін з метою уникнення повторів, налагодження міжпредметних зв’язків. Її подоланню сприяло запровадження постійно діючих теоретико-методологічного та науково-методичного семінарів.

З 1992 р. на семи факультетах університету розпочалося викладання курсу «Народознавство» в обсязі 62 годин. Зокрема, на музично-педагогічному факультеті було введено спеціальність “музика та народознавство”. Навчально-методичне забезпечення здійснювалося кафедрою спеціальних історичних дисциплін і народознавства. В основу було покладено навчальну програму з курсу “Етнографія України”, розроблену авторським колективом на чолі з професором В. І. Наулком (1991 р.). З дисциплін “Етнографія”, “Етнопедагогіка”, “Етнопсихологія”, “Етнолінгвістика” та ін. були розроблені авторські програми. Однак у 1996 р. Міносвіти України здійснило досить дивний крок (у причинах і подальших наслідках якого слід було б розібратися ретельніше) – українознавство було вилучене з переліку обов’язкових компонентів середньої освіти. Після відповідної вказівки обласного управління освіти історичний факультет КДПУ припинив набір студентів за спеціальністю “історія та народознавство”.

На ході становлення кафедри певною мірою відбилися явища, характерні для вищої школи періоду перебудови національної системи освіти. Так, починаючи з 1992 р., кафедра тричі реорганізовувалася. Спершу вона мала назву “спеціальних історичних дисциплін та народознавства”, згодом “народознавства та історії культури”.

1998 – 2000 рр. узагалі були періодом невизначеності, оскільки в структурі кафедри спеціальних історичних дисциплін і правознавства існувала лише секція народознавства. Відповідно до організаційних змін неодноразово переглядалися навчальні плани та програми. На початку 90-х років більшість викладацького складу кафедри складали колишні викладачі історії КПРС. Лише в 1997-1998 рр. ряд молодих викладачів кафедри здійснили захист дисертаційних досліджень на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук, теми яких стосувалися українознавчих аспектів. Перше дисертаційне дослідження за спеціальністю “українознавство” було захищене 2001 року. Завдяки ентузіазмові молодих викладачів та за активної участі студентів пожвавилася науково-методична робота. Щорічно організовується етнографічна практика. Створено кабінет народознавства. При ньому діє музей, експозицію якого складають знахідки, привезені студентами та викладачами з польових поїздок. На історичному факультеті стали традиційними “Вечорниці на Андрія”, які збирали студентів і молодих викладачів усіх факультетів. Змінилося сприйняття студентами предмету українознавства.

Так, якщо в 1992-1995 рр. більшості студентів-істориків незрозуміла була навіть сама необхідність його вивчення (зокрема через українофобські стереотипи, закладені радянською школою), то зараз до університету приходить молодь, яка отримала українознавчі знання на шкільній лаві й упевнилася в актуальності та перспективності вивчення цієї наукової дисципліни. Ще кілька років тому студентів більше цікавили суто етнографічні аспекти (традиційні матеріальна та духовна культура українців). Нині ж їх приваблюють насамперед проблеми теорії етносу, нації, націоналізму, міжетнічних взаємин. Це призвело до зміни пріоритетів у викладанні українознавства з вивчення суто етнографічних явищ на вивчення етнонаціональних. Так, з 2002 року для студентів історичного факультету зі спеціалізацією “українознавство” введено нову навчальну дисципліну – “Українська етнологія”, на вивчення якої передбачено виділити 50 аудиторних годин.

 

 

Початки наукового дослідження української історії, етнографії, мови, письменства, – те, що ми звемо українознавством, припадають на самий кінець XVIII століття. Ці початки тісно пов'язані з українським національним відродженням. Саме тоді, коли рука російського уряду доруйнувала останки української державності на Лівобережній, козацькій Україні: на Слобожанщині, Запорожжі й на Гетьманщині; саме тоді, коли завмирало українське культурне життя в старих своїх формах і, здавалось, цим разом уже назавжди, якраз тоді серед освічених представників українського громадянства, як антитеза до упадку старого життя, зароджувався новий духовний процес: пробудження інтересу до свого власного минулого, змагання зберегти національно-історичну традицію вкупі зі впливом нових ідей, що приходили до нас із Заходу, ідей народності й демократизму, – все це утворює умовний рух, який має в історії назву українського національного відродження. Це відродження позначилося перш за все на Лівобережжі, де ще були живі спомини про часи козацтва і гетьманства, де ще збереглася своя заможна й освічена верства – колишня козацька старшина, яка хоч і перелицьовувалася на дворян Російської імперії, але ще не зовсім одірвалася від української національної стихії і в особі своїх кращих представників пам'ятала про часи колишньої козацької слави і пишалася нею. І ось якраз тоді, коли російський уряд, починаючи з самої цариці Катерини II, докладав усіх зусиль, щоб не тільки назва, але навіть сама пам'ять про часи Гетьманщини зникла, і щоб раз назавжди викорінився погляд, ніби українці – якийсь окремий народ од москалів, – саме тоді українські патріоти починають збирати пам'ятки до історії своєї минувшини і видавати їх у світ, щоб не пропала пам'ять про колишнє самобутнє життя рідного краю.

 

 

1. Болтарович З. Україна в дослідженнях польських етнографів. – К., 1976.
2. Українська етнологія: Навчальний посібник. / За ред.. В. Борисенко. – К., 2007. – С. 70 – 94. Вовк Хв. Студії з української етнографії та антропології. – К., 1995.
3. Гумилёв Л. Н. Этногенез и биосфера Земли. – М., 1993.
4. Дорошенко Д. Нарис історії України. В 2-х т. – К., 1991.
5. Качкан В. Українське народознавство в іменах. – К. : Либідь, 1994. – Част. І.
6. Козлов В. И. Между этнографией, этнологией и жизнью. //Этнографическое обозрение. – № 3. – 1992.
7. Нельга О. В. Теорія етносу. – К., 1997.
8. Пономарьов А. П. Українська етнографія. Курс лекцій. – К., 1994.
9. Проскурова С. В. Щодо особливостей теоретико-методичного забезпечення етнографічної практики студентів історичних факультетів. \\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІІІ. – К., 2007. – С. 515 – 521.
10. Проскурова С. В. Проблеми викладання українознавства у вищих навчальних закладах. (З досвіду роботи КДПу ім. В. Винниченка). \\ Збірник наукових праць НДІУ. Т. ХІ. – К., 2005. – С. 312 – 320.
11. Січинський В. Чужинці про Україну. Вибір з описів подорожей про Україну... – К., 1992.