Особливості умов розвитку етнографії в радянський період

Етнографічна комісія, виконуючи координуючу роль, розгорнула широку діяльність по систематизації фольклорних джерел, відомостей про традиційні народні вірування та обряди, про народні промисли. Спираючись на 30 постійних членів, мережу постійних кореспондентів (понад 600 осіб) та кілька тисяч ентузіастів-збирачів на місцях, комісія за короткий час створила фольклорно-етнографічний архів, який став “золотим фондом” україністики. Результати досліджень публікувалися в “Етнографічному віснику” під редакцією А. Лободи та В. Петрова (з 1925 по 1930 рік вийшли 10 випусків).

Одним з напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені І та ІІ випуски “Вісника” (1928 р.). Слід вказати на те, що вчені ВУАН в 20-х – на початку 30-х років при вивченні традиційної культури українців спиралися на досягнення європейських історичних шкіл. Більшість з них були прибічниками “соціологічної” школи, відповідно до принципів та методів якої намагалися знайти основу сучасних культури та побуту українців у первісному суспільстві та в так званих “культурних переживаннях”.

В 20-х роках в Європі складається “Школа Анналів”, основоположниками якої стали М. Блок та Л. Февр, які відмовилися від концепції “історизуючої історії”. Л. Февр виступав “проти історії, яка, мов шляхетна пані, гребує економікою, що поряд виглядає жалюгідною черницею, проти історії, яка не розуміється ні на грошах, ні на кредиті, ні на сільському господарстві та промисловості, ні на торгівлі – все це для неї чиста абстракція”. Цілий ряд відомих українських істориків – академіки М. Грушевський, Й. Гермайзе, М. Яворський, Д. Багалій, професори Р. Волков та М. Слабченко – поділяли теоретичні засади європейських учених. Заслугою Етнографічної комісії була координація науково-пошукової роботи на місцях колективами музеїв, завдяки якій з’явився цілий ряд регіональних досліджень – В. Кравченка по Житомирщині “З побуту й обрядів Північно-Західної України”, С. Таранущенко по Слобожанщині “Старі хати Харкова”, “Пам’ятки мистецтва старої Слобожанщини”, “Мистецтво Слобожанщини XVII-XVIII ст.” тощо.

 

 

Накопичення фактичного матеріалу з локальних питань української етнографії сприяло дослідженням Полтавського, Черкаського, Уманського, Чернігівського, Ізюмського та іншого музеїв Широкий спектр дослідницьких інтересів Етнографічної комісії відображає тематика статей, опублікованих на сторінках її друкованих органів – “Етнографічного вісника” (вийшли 10 випусків) та “Бюлетеня”: “Міфологема Сонця в українських народних віруваннях та візантійсько-геліністичний культурний цикл” В. Петрова, “Вірування у вихорі та “чорна хвороба” С. Терещенко, “Про зільницький обряд і сполучені з ним пісні” М. Гайдая, “Посвяти в народній практиці” В. Білого тощо. Комісія зробила значний внесок у вивчення звичаєвого права українців, здійснивши систематизацію та обробку результатів польових досліджень та матеріалів з архівів волосних судів. Була розроблена програма для збирання відомостей про звичаєве право в Україні (1925). Вийшли друком три випуски “Праць комісії для вивчення звичаєвого права в Україні” (1925, 1928, 1929). Серед досліджень цього часу слід відзначити статтю К. Копержинського “Обряди збору врожаю у слов’янських народів у найдавнішу добу розвитку”, яка містить цікаві порівняльні матеріали про звичаї трудової взаємодопомоги в українців. Висвітлювалися також проблеми традиційного молодіжного побуту, господарської діяльності та пов’язаної з нею обрядовості українців. Цим проблемам були присвячені праці Ф. Савченко “Парубоцькі та дівоцькі громади на Україні”, автор якої генетично пов’язує традиційні українські вечорниці, досвітки, складки з аналогічними явищами первісності; К. Копержинського “Господарські сезони у слов’ян”. Узагальнюючі нариси про календарні та сімейно-побутові обряди українців підготував також В. Петров. Ним зроблено висновки про зв’язок традиційної побутової культури українців з нормами родового устрою та уявленнями, характерними для первісного суспільства. Корифей української етнології Федір Вовк вказував на серйозні лакуни у вивченні матеріальної культури українців. Саме тому одним з основних напрямків діяльності Етнографічної комісії стало дослідження традиційних українських виробничих об’єднань – дніпровських лоцманів та чумаків. Їм були присвячені перший (вийшов друком 1928 року) та другий (вийшов друком 1931 року) випуски “Вісника”. Другий випуск “Вісника” – “Чумаки” – був колективною працею членів комісії Н. Букатевича, В. Білого, С. Терещенко, А. Димінського, Я. Риженка, І. Галюна та Н. Малечі. Матеріали випуску висвітлювали аспекти історичного та матеріального буття одного з найвідоміших професійних об’єднань українців – чумацького промислу.

Достоїнствами колективної праці членів Етнографічної комісії, порівняно з попередніми дослідженнями, стали професіоналізм, використання широкої джерельної бази, надання переваги матеріалам, здобутим під час польових поїздок. Українські вчені використовували надбання й методику сучасних їм історичних шкіл, насамперед “соціологічної”, економічний інструментарій. Вони змогли значно глибше, ніж раніше, коли чумацтво розглядалося насамперед через призму фольклору, осмислити його роль і місце в історії України, в становленні на її території єдиного економічного простору. Проте цілій плеяді українських етнологів не судилося завершити розпочатої праці, і результати їхньої кількарічної праці було вилучено з наукового обігу на десятиріччя. Серед провідних українських етнографів – співробітників Етнографічної комісії не був репресований лише В. Петров. Трагічною виявилася доля Н. Заглади, П. Курінного, Л. Шульгіної, А. Онищука, К. Червяка, С. Таранущенко, В. Кравченка. У 1933 році в зв’язку з реорганізацією Академії Наук етнографічні заклади фактично були ліквідовані. Деяким репресованим вченим вдалося повернутися з заслання