"Пам'яті сього незвичайно енергійного та симпатичного чоловіка" (до 150-річчя від дня народження М.О. Дикарєва)

* Слова І. Франка з "Передмови" до "Посмертних писань Митрофана Дикарєва з поля фольклору й мітології" (Львів, 1903. - С. ХІ).

Український етнограф і фольклорист М. А. Дикарєв (1854-1899 рр.), який жив і працював за межами України, писав, що його життя "розпадається на два періоди: 1-й - період затятої боротьби за шматок хліба і другий - період збирання етнографічного матеріалу"1.

Перший з них починався на воронезькій землі. Народився вчений 31 травня 1854 року (за старим стилем) у слободі Борисівка Валуйського повіту Воронезької губернії. Його батько, Олексій Олександрович, син священика, не отримавши через кульгавість шкільної освіти, почав свою службу паламарем, а закінчив псаломщиком. Мати, Наталя Вікторівна Крамарєва (звідси майбутній псевдонім Митрофана Олексійовича - М. Крамаренко), також походила з родини священика слободи Миколаївка Вовчанського повіту. "Батьки мої завжди жили бідно, - згадував учений, - і своїм становищем, світоглядом і мовою майже нічим не відрізнялися від навколишніх селян-малоросів. І моє дитинство минуло у середовищі селянських дітей. Ці обставини згодом допомогли мені зібрати більш докладіні відомості про духовне життя борисівців"2.

Грамоти його почала навчати бабуся по батькові і так вимучила хлопця незрозумілим церковнослов'янським псалтир'ям, що надовго відбила в нього бажання до науки. У 1863 році хлопчик вступив до Воронезької бурси, де вихованців через нестачу книг так, власне кажучи, нічому не вчили. Підручники видавали по одному на двох або трьох учнів, та й то не всім, годували й зовсім кепсько. До Різдва охлялу дитину поклали в лікарню, з якої за порадою лікаря забрали до канікул додому. Потім він ще три роки пробув у бурсі, нічого не вивчаючи. До кінця четвертого року М. Дикарєву загрожувало відрахування з училища "за лінощі". Бабуся за порадою наглядача взяла його з бурси до іспитів, а після канікул відвезла в Бирючинське духовне училище. Тут Митрофанові довелося починати навчання спочатку. За рік він уже був одним з кращих учнів. По закінченні курсу в училищі юнак був визнаний першим латиністом, другим з математики і четвертим у знанні російської граматики.

У 1870 році після вступних іспитів Митрофана Олексійовича прийняли до Воронезької духовної семінарії, де він старанно вивчає латинську, німецьку, а згодом і французьку мови, інших же предметів майже не вивчав, тому був залишений на другий рік в "нижчому" відділенні. З відомих причин він вибув із третього класу семінарії в квітні 1876 року. В атестаті написали, що вигнаний "за цілковиту неблагонадійність".

"Тоді ж таки, - згадує Дикарєв, - мене віддали під нагляд поліції, а в жовтні того ж року через волосне "правління" мені повідомили, що "за всепідданнійшим донесенням керуючого міністерством внутрішніх справ його І. В. государ Імператор повеліти зволив справу про колишнього учня Воронезької духовної семінарії Дикарєва подальшим виробництвом припинити, зробивши йому, Дикарєву, суворе попередження за протизаконне переховування у себе книжок і брошур злочинного змісту"3. І хоч велено було семінарському начальству замість одиниці поставити з поведінки трійку, погана атестація укупі з безпросвітними злиднями назавжди перекрили невдатному семінаристові шлях до здобуття вищої освіти.

З травня по жовтень 1876 року він жив удома. Цього року на Воронежчині був недорід. Родина харчувалася самими коржами із суміші висівок і товченої картоплі. Нестатки змусили Митрофана разом з батьком піти на поденну роботу: молотили ціпом чужий хліб, возили з поля снопи, працювали на кінній молотарці, одержуючи по 25 копійок на день на хазяйських харчах. У жовтні він переселився у Воронеж, де до Різдва 1876 року перебивався уроками, а в січні 1877 року виїхав в Острогозький повіт домашнім учителем до дрібного землевласника. 

Літературну діяльність Дикарєв почав ще в стінах семінарії статтею, сюжет якої був узятий з народного побуту. Стаття ця була опублікована в 1876 році у "Воронезькому телеграфі" під заголовком "Мандругат". Після того він вміщував усілякі дрібнички в тій же газеті, а також у "Воронезьких Губернських…" і "Російських Відомостях".

Через півтора року Дикарєв залишився без роботи і місяців зо три проживав то у Воронежі у знайомих, то в селі Терновому у брата-дячка. У вересні 1878 року йому вдалося влаштуватися помічником волосного писаря в с. Євдовині Землянського повіту, звідки потрапив помічником волосного писаря в село Гибовище, а незабаром - на ту ж посаду в село Підгірне неподалік Воронежа.

Близько місяця Дикарєв жив у Воронежі безробітним, доки його не запросили в чайний магазин конторником, касиром і оцінювачем будинків у 2-е російське страхове Товариство. На всіх цих посадах він отримував по 20 руб. на місяць, висиджуючи щоденно від 9 до 23 години, за винятком годинної перерви на обід. Через чотири місяці Митрофан Олексійович запропонував хазяїнові скоротити час служби з 9 до 16 години. У свою чергу, той запропонував збільшити платню, але зберегти повний робочий день. Службу довелося залишити.

Невдовзі М. Дикарєв влаштувався у Губернський статистичний комітет писарем, а через місяць його запросили на аналогічну посаду у Воронезьке губернське правління на 20 крб. на місяць. Службу в ньому юнак залишив за вельми неприємних обставин. Він був призначений черговим по губернському правлінню в день іменин своєї квартирної господині, і оскільки господиня не могла допустити, щоб він