"Пам'яті сього незвичайно енергійного та симпатичного чоловіка" (до 150-річчя від дня народження М.О. Дикарєва)

М. Дикарєв вважав себе людиною нетовариською, від природи соромливою. За його власним зізнанням, "змалку боявся людей і ховався від них на піч у просо". Зближенню з людьми ставав на перешкоді і притаманний йому максималізм. Критично ставився він і до воронезьких українських діячів. Кубанські ж "діячі", на його думку, і зовсім виявилися завзятими "малоросами".

 

До нас дійшли лише невеликі і, до того ж, непідписані спогади когось із близьких друзів Митрофана Олексійовича, записані невдовзі після його смерті:

"Восени 1894 року я одержав з Києва звістку, що в Катеринодарі мешкає земляк М. О. Дикарєв, який переїхав з Воронежа на посаду в обласне Правління. Не гаючись, я знайшов М. О., котрий дуже зрадів знайомству з земляком, щиро вітав мене і справив на мене найприємніше враження. Жив небіжчик як студент. Невеличка світличка з купами книг і паперів на етажерці, столі, долі, на стінах портрети Шевченка, Котляревського й інших українських письменників, меблі не докучають: два столи, два стільці, ліжко, шафа з одягом, дві скрині з білизною та паперами та й годі.

Небіжчик був середнього зросту, мав високе чоло, темне волосся і сірі очі, з низько насупленими бровами, що надавали небіжчикові суворого вигляду, котрий, однак, прояснювався, коли М. О. розказував щось веселе, особливо з любої йому української етнографії. Взагалі покійний М. О. був людиною упертою, замкненою в собі: дуже неохоче знайомився з людьми. І досі дехто з його співробітників-урядників згадує, що стрічалися з небіжчиком щодня, а тільки з французьких часописів довідалися, що в Катеринодарі проживав досить відомий учений п. Дикарів. Ні в гостину, ні на які зібрання чи святкування М. О. не любив ходити і не ходив. З початку знайомства нашого він таки учащав до мене, приходячи майже щосуботи "почаювати та побазікати", але згодом ходив зрідка і по ділу. А було те через брак часу. Бо М. О. працював багато й у праці знаходив як обов'язки так і втіху життя. День його минав нескладно: вранці на урядовій службі, по обіді в "столовій" - півгодини гри на гітарі, котрою він крадькома тішився перед чаєм, чи година-друга прогулянки по Красній вулиці. Та й усе. Увесь останній час М. О. сидів поміж книжками. І так щодня майже без змін.

Усім відома любов М. О. до дітей. Він любив забирати їх з собою (мої менші дітки називали М. О. чомусь Шевченком) і водити чи в сад, чи на Кубань, чи на каруселі. М. О. мало й балакав з дітьми, а тільки не відводив від них погляду і так мило-приємно усміхався.

Щодо політичних поглядів, то М. О. був демократом-народовцем pur Lang, але уникав будь-якого гуртування, діяльності, займаючись наукою та ще розповсюдженням українських книжок. У характері небіжчика було багато індивідуалізму, який відрізняв його від інших, від земляків з дещо іншими поглядами, які подекуди гостро ставили питання. Але й ці не могли не згадувати і не поважати "прямолінійності" життя небіжчика Дикарєва, головною метою діяльності котрого, найбільшими мріями - була доля України…"7.

Митрофанові Олексійовичу найбільше імпонувало спілкування шляхом листування. А листувався він з найвизначнішими діячами науки й української культури свого часу. Почалося усе з розсилання за безліччю адрес "Воронезького етнографічного збірника". Хтось промовчав, хтось відбувся офіційною подякою. Першим відгукнувся професор Харківського університету Н. О. Сумцов, люб'язний лист якого і надіслані у відповідь свої видання підбадьорили Митрофана Олексійовича. Ще більше щасливих хвилин додало листування з професором І. О. Бодуеном де Куртене, який залюбки і безкорисливо зайнявся його самоосвітою, почавши з надсилання власних книг. Так само з молодим вченим обмінювався працями професор Казанського університету В. О. Богородицький та кілька російських і іноземних учених. Щирих друзів він здобув в особі українських діячів науки і культури: Б. Грінченка, О. Кониського, М. Драгоманова, Хв. Вовка та інших.

Шість років життя в Катеринодарі виявилися для вченого особливо плідними. Вже в рік приїзду в "Кубанських обласних відомостях" публікується його перша робота на місцеву тематику - "До питання про вивчення рослинності Кубанської області"8. Це була заявка на серйозне багаторічне дослідження, що увінчалося публікацією "Нарисів з історії народної ботаніки"9. Про серйозність намірів поставити етнографічні дослідження в краї на наукову основу свідчать розроблені Дикарєвим програми збирання кубанського фольклору, народних переказів, пов'язаних з голодом і холерою, з нагоди приїзду імператора, всеросійського перепису населення, збирання відомостей про товариства і збори сільської молоді (вулиці, вечорниці, досвітки, складчини). Деякі з них були опубліковані з метою залучення якомога більшого числа добровільних і платних кореспондентів.

До речі, Дикарєв першим з вітчизняних етнографів приділив таку увагу збиранню й обробці "народних балачок", вважаючи подібний матеріал особливо цінним для вивчення народної психології. Публікувалися вони переважно в "Етнографічному огляді": "Толки народа (в 1892 г.) о скорой кончине мира" (1894, № 2), "Толки народа: Антихрист, Мишиний царь, Гадюки" (1896, № 1), "Про царські загадки" (1896, № 4), "Народные толки в 1897