Пам'ятки історії та культури м. Рівне

Шлях до княжого чину у Марії Несвізької був дещо іншим. Її предок Семен Васильович, аналогічно Федору Куриятовичу, також розпочав свою цивільну кар'єру на службі у литовських князів Гідеміна і Ольгерда спочатку намісником у Кременці, Колоденці і Збаражі, за що був удостоєний княжого стану князя Несвізького. Цілком ймовірним є те, що Марія Семеніана і стала дружиною когось зі спадкоємців князя Семена Несвізького, бо в наступному архівному документі вона вже фігурує в парі зі своїм чоловіком князем Г. В. Несвізьким.

Першим архівно-документальним джерелом, в якому вперше зустрічається прізвище та ім'я Марії Несвізької, одна з «хронічок» литовських, підтверджена пізніше архівною довідкою власників міста Славути князів Сангушків про купівлю-продаж населеного пункту Рівне на Волині.

В архівному документі польською мовою про купівлю-продаж записано, що князь Г. В. Несвізький з дружиною Марією Несвізькою (зрозуміло, теж княгинею), купили вотчину у якогось І. В. Дичка 22 грудня 1461 р. разом з населеним пунктом Рівне.

З таких же литовських «хронічок», які в литовську добу писались переважно українською мовою, автор з'ясував, що ставши одноосібною власницею Рівного, княгиня Марія Несвізька розпочала будівництво великого цегляного п'ятиповерхового палацу на насипному острові посеред гарних озер і непрохідних боліт в тогочасній рівненській долині, заселеній селянами, майстрами, міщанами, торгівцями.

В тих же литовських «хронічках» вдалось встановити, що будівництво палацу княгиня Марія Несвізька-Рівненська, але вже з добавкою Любомирська, завершила у 1481 році тобто через 20 років після придбання Рівного. Хронікери підкреслюють величність палацу, і те, що він ще не мав міського князівського герба.

І тільки під 11 липня 1507 року грамотою польського короля Сигізмунда І (Старого) княгиня Марія Семенівна Несвізька-Рівненська одержала королівське повеління, підписане у литовському місті Вільно (сучасний Вильнюс – В. Г.) на купчу, тобто повну власність над містом і замком Рівного. Очевидно саме цей документ, в якому вперше називається Рівне містом, і може вважатись офіційною підставою почати міську хронологію в історії нашого обласного центру від 11 липня 1507 року, як міста, що означало за тогочасним Магдебургзьким судочинством і визнанням за містом Магдебурзького права.

Всі інші зусилля автора з пошуку документів у Львівських, Славутських, Луцьких, Вільнюських архівах й фондах Рівненського обласного архіву та краєзнавчого музею, а також у Варшавському музеї Королівського палацу нічого нового не додали. Саме так, спираючись на вище викладене, автор «на громадських засадах» одинадцять разів переконував почергово міських голів Рівного М. Мороза, вельмишановного В. А. Чайку, багатьох обласних державних службовців в тому, що наше рідне Рівне, як і всі обласні міста України, має свою гідну історію і достойних фундаторів, найпершою з яких на завершальному етапі виступила саме княгиня Несвізька-Рівненська-Любомирська.

Оскільки серед міського Рівненського бомонду, оце вже тепер, довелось двічі чути правничо-кухонні суперечки щодо наявності у міста Рівного реального Магдебургзького права, як і князівства у Марії Несвізької (треба ж бо вже за «національною звичкою» і на сонці пляму шукати), історикокраєзнавець вважає необхідним дещо розширити подану вище аргументацію безсумнівної правомірності рішень міської і обласних рад, як найвищих у краї законодавчих органів, щодо вшанування фундаторки Рівного, як міста спадкоємно Волинської християнки княгині Марії Семенівни Несвізької-Рівненської-Любомирської, не тільки де-факто і де-юре, але й мармуровим пам'ятником на князівському троні.

Між тим рівняни XXI століття, які вже, якщо не всі, то хоч би випускники XI класів, давно мали б знати, що Магдебургзьке право передбачало не тільки якийсь конкретний документ чи правничий акт, а виконання містом цілого переліку вимог, цільну систему практичних дій, правничих законів і судочинства, як тепер при вступі до європейської спільноти. Серед цих передумов були і ряд зовнішніх вимог: громадський водовід, громадські вбиральні (туалети), мощені дороги, тротуари тощо. Вимагалось мати міську ратушу-приміщення громадського самоуправління. Були вимоги мати і такі зовнішні атрибути як міський герб, майдан для офіційних маніфестацій та оголошення ухвал магістрату і вироків суду, оглядову протипожежну вежу, міський годинник з боєм, типове приміщення суду з залом засідань та багато іншого. Зрозуміло, що нічого цього наприкінці XIV – початку XV ст., наприклад так, як це було у Львові, Дубному, Острозі, Корці, Дубровиці і навіть майже у суцільно єврейському містечку Варковичах, Володимирці і Олександрії, тоді в Рівному ще не було.

Відомо ж бо достовірно, що першим, не тільки за нормативами Магдебургзького, але й звичайного судочинства у Російській імперії повітовим суддею у Рівному став переведений з Житомира, перетвореного після 1897 року в губернський центр Волинської губернії, батько відомого письменника Галактіон Короленко.

Меморіальна дошка, що красується на фасаді Рівненського краєзнавчого музею, подає про це переконливу інформацію, як і численні твори Володимира Галактіоновича Короленка про Рівне. Не як про місто з Магдебургзьким магістратом, а як про звичайну міську раду, що функціонує й дотепер, яку рівнянам побудувала не міська громада в її відомому всій Європі класичному стилі з вежею, каланчею для цілодобового спостерігача, і годинником зі дзвоном, і майданом, а звичайною чотирьохповерхівкою хрущовського типу, зведеною вже у 50-ті радянські роки. І, на жаль, без міського майдану, якого в Рівному ніколи не було аж до спорудження спочатку обласного музично-драматичного театру і широкоформатного кінотеатру «Україна» (за радянських часів називався «Жовтень», прим. www. rivne. org) у 1970 р.

У зв'язку з цими вже дуже задавненими пошуками оригіналу Магдебургзького права для Рівного доведеться провести ще один історичний факт безперспективності цих пошуків. Коли після третього поділу Польщі у 1795 році постало питання перед московськими державотворцями підібрати гідне місце для губернського центру Великої Волині, то, зрозуміло, випав вибір саме на Рівне, як на місто, що розташоване у центрі цього найбільшого в Україні краю.

Однак декілька урядових комісій цей варіант відкинули з-за того, що місто не мало не тільки відповідної соціально-комунальної системи, але й елементарних адміністративних установ, властивих містам з Магдебургзьким правом на рівні повітових центрів, таких, наприклад, як Дубно, Острог, Крем'янець, Луцьк, Ковель, про що писалось вище. Через ці немаловажні обставини вибір випав спочатку на місто Зв'ягіль, теперішній Новоград-Волинський, а з 1897 року на місто Житомир. Так вже історично-спонтанно склалось.

І ще гірше склалось в роки обох світових воєн XX ст., які пронеслись над Рівнем спопеляючим смерчем. Не слід скидати з рахунку негативних чинників і той факт, що у 1705 і 1708 роках, у ході російсько-шведської війни, в Рівному «господарювали гірше татарів шведи». У 1915-1916 роках австро-угорці, у 1920-1930 рр. Річ Посполита ІІ-га маршалка Юзефа Пілсудського. А що вже говорити про чотирирічне господарювання в Рівному – «горе-столиці» гітлерівського «рейхс-комісаріату» – Еріка Коха, лютого ката українського і польського народів, який полюбляв сам себе називати «лютим собакою» Гітлера.

За довідкою висококваліфікованого спеціаліста архівної справи Людмили Леонової, начальника відділу державного архіву Рівненської області, аргументовано повідомлялось ще у 70-80-ті роки, що фашистськими окупантами у Рівному було знищене 1 млн. 217 тисяч одиниць архівних збірників і разом з ними було спалено ще цілих 19 тонн не розібраних архівних документів.

Не зупиняючи подальших пошуків архівно-документальної історичної спадщини рідного міста, в тому числі і в сфері його містобудування, автор, з урахуванням вищевикладених достовірних джерел, зокрема про дарування княгині Марії Несвізькій-Рівненській Рівненського замку князів Любомирських з їх офіційно визнаним гербом, вважає, що вже це було рівнозначним визнанню Рівного повноправним містом з його всіма правничими засадами, рівнозначними Магдебургзькому праву.

Саме цими вище обґрунтованими фактами я активно переконував шановних мерів міста Рівного, тогочасних голів міської ради, спочатку М. Мороза, а згодом В. А. Чайку, вважати одержану ними інформацію достатньою, щоб вивісити на фасаді міськвиконкому меморіальну дошку, яка, завжди поновлювана і утримувана в ошатному стані, виконує своє функціональне призначення і дотепер.

Але, щоб музейні букво-законники не мали на майбутнє ніяких підстав для звинувачень, до меморіальної дошки замість розпливчатої дати «століття», можна було б внести конкретну історичну дату- 11 липня 1507 року – дату дарування Марії Несвізькій й княжого замку уславлених князів Любомирських, тісно династично пов'язаних з князями Острозькими і Заславськими. Разом з присвоєння Рівному статусу міста з власним гербом і з відповідними правничими засадами, такими, зокрема, як Магдебургзьке право.

Маловірам порадимо звернутись до «Енциклопедического словаря» Ф. Блокгауза й І. Ефрона. Спочатку до сторінок 349-350, а коли цього виявиться замало, на сторінку 510, де елементарно просто тлумачаться такі правничі поняття, як Магдебургзьке право, яке в свою чергу визначається визначним правничим документом XIII ст. теж Саксонського походження під привабливою назвою «Саксонское зерцало».

Тож і місто Рівне і його господиня, до того ж освячені християнською православною церквою, все-таки мають безсумнівно достовірні права загально європейського визнання на підставі вище означених правничих кодексів, за дотриманням яких у Європі ретельно слідкує відомий Європейський трибунал у стародавньому німецькому місті Страсбург ще з X століття.

 

 

Пам’ятник Уласу Самчуку

 

 

 

Свято-воскресенський собор

 

 

Свято-Покровський Собор

  

 

Луцьке кільце

 

Центр метрології та стандартизації

 

 

Рівне будується

 

 

Рівне з висоти пташиного польоту

 

 

Залізничний вокзал Рівного

 

 

Лебедине озеро

 

 

1. Козак Д. Н. Етнокультурна історія Волині (І століття до н. е. – ІV століття н. е.). – К., 1992.

2. Кучінко М. М., Охріменко Г. В. Археологічні пам’ятки Волині. – Луцьк, 1995.

3. Никольченко Ю. М., Киян Э. Ф. Работы Ровенского краеведческого музея. – М., 1973.

4. Прищепа О. П. Вулицями старого міста. «Топологічні дослідження з історії Рівного». – Рівне, 1997.

5. Свєшніков І. К. Пам’ятки культур шнурової кераміки у басейні річки Устя. – К., 1983.

6. Свешников И. К. Работы Ровенской экспедиции. – М., 1972.

7. http: //www. city-adm. rv. ua/ – Офіційна сторінка міста Рівне.