Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України

Постать Пантелеймона Олександровича Куліша в українській фольклористиці другої половини ХІХ століття одна з найзначніших. Це дивовижний талант універсального типу, чия багатогранна діяльність ще належним чином не вивчена і не спопуляризована. Коли називаємо ім’я Пантелеймона Куліша, то в контексті зі словами “робота”, “творчість” органічно вживаємо поняття “вперше” та “Україна”.

В одній статті, називаючи П. Куліша “корифеєм нашої літератури”1, І. Франко в іншій (передмові до львівського видання українською мовою “Гамлета” В. Шекспіра 1899 року в перекладі П. Куліша) висловив промовисту, можна сказати, історичну, знакову оцінку: “Куліш – перворядна звізда в нашому письменстві, великий знавець нашої народної мови, а при тім добрий знавець язиків та літератур європейських народів”2.

Літературно-художню, наукову творчість П. Куліша вважають за подвижницьку та новаторську: він першим почав писати українською мовою наукові праці, чим заклав основи української наукової мови; став “батьком” українського роману й одним із перших творців російської історичної романістики (знамениту “Чорну раду” видав українською та російською мовами); запровадив новий фонетичний правопис (“кулішівку”), яким, із незначними змінами, користуємося і нині. Перший вимогливий і доброзичливий критик та побратим Т. Шевченка (і загалом перший літературний критик-професіонал), П. Куліш був також першим біографом, упорядником і видавцем повного зібрання творів М. Гоголя, першим перекладачем українською мовою творів Шекспіра, Байрона; першим, разом з І. Пулюєм та І. Нечуєм-Левицьким, здійснив повний український переклад Біблії3.

Щодо власне фольклористичних напрацювань, то й тут П. Куліш відзначився не одним вагомим “вперше”. Зокрема, вперше в історії української фольклористики він ще 1844 року, на початку своєї діяльності (очевидно, під впливом збірок і праць М. Максимовича, П. Лукашевича, О. Бодянського, М. Костомарова, М. Грабовського), розробив проспект багатотомового серійного видання фольклору за широкою комплексною назвою “Життя українського народу”. До восьми запланованих томів мали ввійти різножанрові фольклорні матеріали: пісні, думи, казки, легенди, перекази, прислів’я, загадки тощо. Про це відомо з листів П. Куліша до М. Погодіна та до М. Юзефовича4.

Перше серійне видання українського фольклору, що мало побачити світ за десять-п’ятнадцять років, здійснити П. Кулішеві, на жаль, не вдалося. До певної міри цю блискучу ідею аж через тридцять літ втілив у життя Павло Чубинський. Щоправда, П. Куліш таки зумів частково реалізувати ідею антології в двотомнику “Записки о Южной Руси” – “Записки про Україну” (в автографі – “Етнографічні записки…”). В історії української етнографії, зазначав І. Франко, “...ім’я Куліша тривко записане його “Записками о Южной Руси”5.

У середині 1850-х років у П. Куліша нагромадилося чимало матеріалів (як власних записів, так і записів інших збирачів – тут Куліш, треба сказати, виявляв хист своєрідного Гобсека-етнографа). Відомо, що він нарікав на те, що ніхто не видає фольклорних матеріалів, а тому був готовий передати ці матеріали для друку “навіть самому чортові або Срезневському, що одне й те ж саме.”6 Багато власних записів, а також записів інших збирачів П. Куліш передав А. Метлинському для публікації в збірнику “Народные южно-русские песни” (1854). Видання А. Метлинського, безсумнівно, надихнуло “гарячого П. Куліша”, вселило надії на можливість підготовки та цензурного дозволу на публікацію власних праць. Готуючи до друку першу книгу “Етнографічних записок про Україну”, він накреслював грандіозні плани серійного видання в дванадцяти томах. Це мали бути “цілі збірки з критичними дослідженнями і належною даниною кожному збирачеві”7. Завзятий, амбітний, патріотично налаштований П. Куліш середини 1850-х мав намір “підняти на ноги все, що було написане про Україну” і що про неї не було надруковане. Так задум першого серійного фольклорного видання переріс, як бачимо, в план публікації різноманітних матеріалів про Україну, що “працювало” на ідеологію народництва, активнішого утвердження самобутності власної нації в колі європейських народів, а особливо в лоні Російської імперії. Більше того, згодом у П. Куліша з’явилося переконання в необхідності перекладу українських дум, історичних пісень на популярну тоді в Європі французьку мову. У листі з Венеції від 23 березня 1869 року до М. Білозерського проголошено приховане політичне та освітньо-культурницьке гасло, що згодом своєрідно відгукнеться в ідеології “хвильовизму” (“Геть від Москви!”), не втратить своєї актуальності й нині: “Скільки разів говорив я нашим зажиточним людям про необхідність видавати французькою мовою texte en regard наші думи та історичні пісні для Європи! Проте їм жаль грошей лише на такі заняття! А водночас вони бажають, щоб Москва нас поважала. Москва почне нас поважати тільки тоді (аж ніяк не раніше), коли ми досягнемо поваги Європи. Ось завдання, гідне гуманного патріотизму!”8 (Підкреслення наше. – М. Д.).

Активні пошуки форм реалізації власних видавничих проектів призвели П. Куліша до компромісних рішень публікувати матеріали окремими томами, не вказуючи ні на їхню кількість, ні на конкретний характер вміщеного скарбу. Якщо спочатку дослідник мав на меті подати лише фольклорно-етнографічні матеріали, а тому відповідно й праця мала назву “Етнографічні записки про Україну”, то згодом (можливо, під певним тиском цензури* чи з міркувань самоцензури, на що непослідовний у багатьох виявах П. Куліш був великим мастаком) роздумав. У листі до І. Аксакова навесні 1856 року П. Куліш писав: “Запитайте в цензора, чи можу я в заголовку книги закреслити слово “Етнографічні”, так щоб залишилося тільки “Записки о Южной Руси”. Це мені необхідно для того, щоб