Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України

 

* П.Куліш, як відомо, мріяв про істинну свободу творчості, коли “над мислячою головою не стоїть із довбнею безголовий цензор” (Цит. за: Грушевський Михайло. В тридцяті роковини Куліша: Соціяльно-традиційні підоснови Кулішевої творчости // Україна, 1927. – Кн.1–2. – С. 37).

Як відомо, цензура задовольнила бажання П. Куліша, котрий у передмові до першого тому “Записок” зазначав, що з деякого часу серед освічених людей Північно-Російського населення пробудилося особливе бажання глибше пізнати Малоросію, чи Південну Русь; а з другого боку, самі українці почали відчувати сильніше, ніж досі, спрагу самопізнання. А тому, “задовольняючи цю подвійну вимогу, я взявся видати, в невизначеній кількості томів, Записки про Південну Русь, у яких би кожна грамотна російська людина мала енциклопедію різноманітних свідчень про народ, який говорить українською мовою.”10

Видання двох томів (1856 року – першого, а 1857-го – другого) “Записок о Южной Руси” було не лише визначною подією в тогочасній фольклористично-етнографічній думці, а й своєрідним проривом українського питання в панівне великодержавницьке науково-культурницьке середовище, сміливим жестом патріота-романтика, котрий відмовлявся вже від замилування старовиною в ім’я ідеалізації минулого, а прагматично розраховував на те, щоб “внутрішній образ України колишньої” порівняти з сучасним станом, привернути увагу збирачів, дослідників і письменників, загалом освічених і багатих людей до потреби звернутися до невичерпних народних джерел. У листі до В. Тарновського від 25 квітня 1856 року П. Куліш прогнозував, що без майбутніх “Записок” не можна буде обійтися, “хто б не задумав довідатися правди про Южну Русь із самого джерела, а не од історіографів”11. Не самозакоханістю й хизуванням, а глибоким усвідомленням значення двох томів були продиктовані щирі слова зізнання П. Куліша С. Аксакову: “Записки о Южной Руси” друкую з насолодою не тому, що в них є моє, а тому, що передаю світові пам’ятки духу народного, яким у моїх очах нема ціни”12.

Надзвичайно високо оцінив “Записки” та їхнє значення для України і всього слов’янського світу Т. Г. Шевченко. З Новопетрівського укріплення 22 квітня 1857 року він писав М. М. Лазаревському: “Як побачиш Куліша, поцілуй його за книги, що він мені подарував, а особливо за “Записки о Южной Руси”. Такої розумної книги, такого чистого нашого слова я ще не читав. Може, він і розсердиться на мене за те, що я його алмазний подарок “Записки о Южной Руси” послав на Чорноморію Кухаренкові. Так що ж! Скажи, не втерпів. І як він, крий його Мати Господня! не видасть второго тома, то не тільки я, ти, всі земляки наші і вся Слов’янщина проклене його і назове брехуном.”13

Оцінку другого тому знаходимо в щоденниковому записові Т. Г. Шевченка від 17 червня 1857 року: “Особливо вдячний я йому (Кулішеві. – М. Д.) за “Записки о Южной Руси”. Я цю книгу скоро напам’ять буду читати. Вона мені так живо, так чарівно живо нагадала мою прекрасну бідну Україну, що я немовби з живими бесідую з її сліпими лірниками і кобзарями. Прекрасна, благородна праця. Діамант у сучасній історичній літературі. Пошли тобі, Господи, друже мій щирий, силу, любов і терпіння продовжувати цю неоціненну книгу.”14

Проте, хоч П. Куліш і готував до видання третій і наступні томи, після виходу двох охолов, почав думати про видання українського журналу, щоб “дати южноруському слову гражданство”15.

Цікаво, що й Т. Г. Шевченко виношував ідею створення журналу й, дякуючи П. Кулішеві за публікацію в “Записках” поеми “Наймичка”, у грудні 1857 року писав: “Боже мій, як би мені хотілося, щоб ти зробив свої “Записки о Южной Руси” постоянным периодическим изданием на кшталт журнала. Нам з тобою треба б добре поговорить о сім святім ділі”16.

Дозволу на періодичне видання “Хата” П. Куліш не отримав, хоч і запевняв міністра народної освіти, що це буде “журнал словесності, історії, етнографії і сільського господарства”, який “не торкатиметься політики”17. На початку 1860 року вдалося видати лише альманах “Хата”. Метод “етнографічного реалізму” дозволив П. Кулішеві опублікувати, окрім власної статті “Погляд на українську словесність”, кількох коротких вступів “Від видавця”, добірку з десяти поезій Т. Шевченка “Кобзарський гостинець”, поезії Я. Щоголева і П. Кузьменка, оповідання Ганни Барвінок, Марка Вовчка і М. Номиса. Вперше після “Огляду творів, писаних українською мовою” М. Костомарова майже через два десятиліття було привернуто гостру увагу до проблем розвитку української літератури, зокрема акцентовано на народності та новаторстві українського письменства, глибокому зв’язку нової української літератури з фольклором, життям і побутом народу. Так, про Т. Шевченка П. Куліш писав: “Нема нам закону над його слово, тілько одна народня поезія для його і для всіх нас стоїть за віковічний взір; та й народньої поезії ніхто не зачерпнув так зглибока, як Шевченко. Набравшись ізмалку всього, чим живе й дише селянин, він підняв прості хатні розмови до високої пісні, і разом зробив з них ревну, сердечну лірику і величний епос.”18

Книга П. Куліша – доказ того, що “багатство народних пам’яток ще не вичерпане”19, – заявив М. Костомаров у досить розлогій позитивній рецензії, опублікованій у журналі “Отечественные записки” (1857. – Т. 112.