Пантелеймон Куліш як дослідник народної культури України

Оцінка М. Костомарова залишилася надовго дороговказом для наступних оглядачів “Записок”. Це стосується не тільки М. Петрова, О. Пипіна, О. Огоновського, але й М. Грушевського, В. Петрова, Ф. Колесси та ін. Зокрема, М. Грушевський також відзначав, що П. Куліш у “Записках о Южной Руси” “окреслює якісно інший підхід – дослідницький, з нахилом до історичних джерел”21.

Структура обох томів неоднорідна. Фактично, це два томи різних за принципами підготовки, систематизації та класифікації матеріалів із народу впереміжку з власними статтями – подорожними щоденниковими нотатками, нарисами про виконавців – носіїв усної народнопоетичної традиції, перекладами творів з української на російську мову тощо. Сам П. Куліш не вважав за потрібне здійснювати чіткий розподіл матеріалу, говорив про відсутність будь-яких принципів наукової організації щодо публікації записів фольклору і власних етюдів, у такий спосіб “надаючи кожному бажаючому “ритися” в моєму несортованому скарбі і знаходити поміж багато чого непотрібного щось і корисне”22. Звичайно, в цих словах можна побачити певну обережність П. Куліша в самооцінці, бо він ішов не традиційним шляхом, водночас усвідомлюючи, що “план”, “система” можуть бути застосовані при значно більшому нагромадженні матеріалу. З іншого боку, П. Куліш заявляв, що, мандруючи від села до села, від хутора до хутора декількома українськими губерніями, він рідко мав на увазі власне науку. “Мене, – писав молодий фольклорист, – захоплювала поетична сторона життя народу. Я ганявся за драмою, що її розігрує маленькими уривками все малоруське плем’я. Мені треба було бачити постановку сільського життя на театрі природи”23.

Проте заяви заявами, а все ж дослідник зберіг у першому томі певну логіку викладу: а) подав записи зразків прози зі збірки “Українські народні перекази” 1847 року (ця книга у зв’язку з арештом П. Куліша фактично була тиражована і дійшла до читачів майже через півстоліття – аж 1893 року у першому випуску “Чтений в императорском Обществе истории и древностей российских при Московском университете”); б) опублікував записи дум і пісень (як власні, так і інших збирачів – напр., М. Ніговського, О. Афанасьєва-Чужбинського); в) вмістив авторські розвідки, нотатки про кобзарів і лірників, творців і виконавців дум, пісень, переказів, а також підкреслив велику історичну місію збирачів усної творчості.

Особливо значними, як засвідчив подальший розвиток української фольклористики, стали публікації народних дум, зразків прози (на що раніше зверталося мало уваги) та відомостей про кобзарів. У другій половині ХІХ століття, як зазначала Г. Довженок, розсуваються рамки спостережень, і поглядам дослідників відкривається українське кобзарство як специфічне соціокультурне явище. Дослідниця наголосила, що “одним із перших на важливість запису думи в реальному побутуванні, а також на необхідність вивчення феномена кобзарства звернув увагу П. Куліш, висловивши ряд думок, що випередили його час. Це, зокрема, стосується міркувань про важливість інтересу до особи виконавця та самого процесу відтворення дум за природних умов.”24

До дев’яти розділів другого тому ввійшли різноманітні матеріали – фольклорні, етнографічні, історичні, мовознавчі, літературно-художні (зокрема, поема Т. Шевченка “Наймичка” – за тодішніх умов без зазначення прізвища; ідилія самого П. Куліша “Орися”). Отже, другий том був своєрідною хрестоматією чи антологією, вміщував надзвичайно цінні матеріали: розділи “Казки і казкарі”, “Оповідання сучасника-поляка про походи супроти гайдамаків”, “Українські пісні, покладені на ноти для співу і для фортепіано А. М. Маркевичем”, “Про давність і самобутність української мови” (стаття І. Могилевського), “Похорон у Харківській губернії…”.

Рецензенти, пізніші дослідники “Записок”, історики фольклористики, літератури неодноразово підкреслювали новаторство П. Куліша щодо упорядкування матеріалів, характеру коментарів тощо. Так, М. І. Петров у “Нарисах історії української літератури ХІХ століття” наголошував, що різноманітність предметів “Записок” надавала їм особливої яскравості та привабливості, яка збільшувалась від нових, своєрідних прийомів етнографічного дослідження. Куліш не переймався тільки тим, щоб зібрати і надрукувати пісні в певному порядку, розподіливши на категорії та розряди, як це робили його попередники, – він намагався привернути увагу читачів і до тих процесів, які забезпечують зародження і збереження впродовж століть творів народної словесності; старався вгадати смисл, що зв’язує народ з цими виявами його поетичних устремлінь, і взагалі уявити повну картину цієї цікавої сторони народного побуту, з непомітними на перший погляд подробицями. Не дивлячись на певну національну замкнутість, однобічність “Записок”, але, можливо, і дякуючи цій обставині, зібрання П. Куліша мало освіжаючий вплив на українських письменників і вчених, які тепер стали особливо цінувати усну народну словесність, користуватися нею, як історичним матеріалом або черпати з неї наснагу для себе25.

“В упорядкуванні фольклорних матеріалів Куліш, –