Південь України в революції 1917 - початку 1918 років

до розвитку політичної системи незалежної України.

Достовірність результатів дослідження забезпечена методологічною та теоретичною обгрунтованністю його положень; використанням комплексу взаємодоповнюючих методів дослідження, які відповідають меті, предмету та завданням роботи; використанням архівних і опублікованих джерел та літератури.

Апробація основних положень дисертації проводились у формі доповідей і виступів на Міжнародній наукової конференції “ Відродження української державності: проблеми історії та культури“ (м. Одеса. 1996 р.), Міжнародній науково-практичній конференції ”Культурно-історичні, соціальні та правові аспекти державотворення в Україні” (м. Одеса. 1996 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Запорізьке козацтво в пам’ятках історії та культури” (м. Запоріжжя. 1997 р), науково-практичній конференції “Народне волевиявлення в Україні: історія і сучасність” (м. Запоріжжя. 2000 р.).

Основні наукові результати дисертаційного дослідження обговорювалась на засіданнях кафедри новітньої історії України Запорізького державного університету, а також були надруковані в 11 авторських публікаціях (у тому числі 4 – у фахових виданнях).

Структура дисертації зумовлена логікою проблеми і завданнями дослідження. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів (12 підрозділів), висновків, переліку використаних джерел і літератури (331найменування) та додатків (15 позицій). Обсяг дисертації становить 196 сторінок.

ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ

У вступі обгрунтовується актуальність теми дослідження, його наукова новизна, практичне значення; визначається предмет, об’єкт і мета дослідження, його хронологічні й територіальні межі; ставляться дослідницькі завдання; розкривається практичне значення одержаних результатів.

У першому розділі – “Історіографія, джерельна база та методологія і методи дослідження” аналізується стан наукової розробки, методологічна основа та джерельна база дисертації.

Дослідження революційних подій 1917 – початку 1918 років має багату і різнопланову історіографію. Про ті буремні часи в історії України написано чимало, як сучасниками тих подій, так і в наш час, особливо в останнє десятиріччя.

Радянські історики революційний процес в Україні висвітлювали однобоко – як керовану більшовиками боротьбу робітничого класу та його союзників проти поміщиків, капіталістів і української “буржуазно-націоналістичної контрреволюції”, і, виходячи з цього, робили висновок, що в Україні в цей час проходила соціалістична революція. При цьому поза увагою дослідників залишалися ті події і класові рухи, які відбувалися за межами впливу більшовиків, зокрема, національно-визвольний рух.

У 20-ті роки масового характеру набули видання мемуарів активних більшовицьких діячів регіонального рівня В. Аверіна, Е. Квірінга, С. Гопнер (Катеринославська губернія) ; В. Лівшиця, І. Сорокіна, Я. Ряппо, Г. Ачканова, В. Шицевалова (Херсонська губернія) тощо. В цих та інших спогадах міститься інформація про становище в краї після Лютневої 1917 р. революції в Росії, про розстановку партійно-політичних сил в радах робітничих і солдатських депутатів та інших громадських і державних органах, стан партійної роботи. Оскільки наведений ними фактичний матеріал в більшості випадків не підкріплювався архівними документами і матеріалами періодичної преси, то у ньому містилося немало огріхів, неточностей, помилок. І хоча ці роботи не претендували на всебічність та глибину аналізу соціально-економічних процесів, що проходили в краї в 1917 р., вони все ж, на відміну від пізніших професійних дослідників, не замовчували невигідні для більшовицької концепції факти, не фальсифікували реальний стан речей. Та й серед групи професійних українських радянських істориків в цей час існувало намагання дати об’єктивну оцінку національно-визвольних змагань 1917 р. В першу чергу це стосується робіт академіка М. Яворського, в яких автор дійшов висновку, що в Україні в той час домінував не класовий, а національний фактор, що українська революція мала «корінні відмінності» і «особливості» розвитку в порівнянні з російською, що взагалі слід говорити про «штучність» соціалістичної революції в Україні; її експорт з Росії. Але після розгрому сталінськими поплічниками цього напрямку, спроби об’єктивного вивчення і висвітлення історії революції в Україні практично призупинились.

Для історіографії кінця 20 – середини 50-х років домінуючим напрямком дослідження став процес висвітлення ролі лише однієї партії, а саме більшовицької, і то тільки як керівної і спрямовуючої сили в боротьбі за владу рад. Інших підходів бути не могло.

З початком хрущовської «відлиги» в історичній науці відзначилося деяке піднесення. Цьому сприяв і 40-річний ювілей революції. В результаті з’явилась ціла низка документальних збірників, статей і монографій, присвячених революційному рухові і на Півдні України. Окремі питання встановлення Радянської влади на Півдні України з'ясовуються в дисертаціях М. Вовчанського, П. Гарчева. Тільки в 60-80-ті роки історики приступили до вивчення діяльності буржуазних, “дрібнобуржуазних” і “націоналістичних” партій, поставивши за мету висвітлити розстановку партійно-політичних сил в 1917 р. та пояснити гостроту боротьби за владу. Змістовно, хоча і в рамках пануючих тоді уявлень, працювали в цьому напрямку В. Комін, М. Спірін, Х. Астрахан, Н. Рубан, С. Канєв, В. К. Гусєв, Н. Думова, В. Кувшинов, В. Шелохаєв – в Росії; І. Курас, Р. Вєтров, Ю. Гамрецький, В. Корольов, Ф. Турченко, Н. Якупов – в Україні.

Досить активно в цей період проходило також вивчення питань, які пов’язані із висвітленням окремих проблем співвідношення партійно-політичних сил під час проведення виборчих кампаній 1917 р. В роботах Ю. Терещенка, І. Рибалки, В. І. Гусєва, В. Крижанівського, І. Кічія наводяться дані про результати виборів, показана гострота партійно-політичної боротьби.

Головним напрямком наукових розробок цих років на регіональному рівні було вивчення діяльності на Півдні України більшовицьких організацій і рад, селянсько-робітничого руху. Досить назвати праці П.