+3 8(066) 185-39-18
fокремі країни володіють різним економічним потенціалом і рівнем розвитку. Господарський розвиток Японії базується на чотирьох принципах: - Жорстоке державне регулювання, тобто мобілізація всіх ресурсів для вирішення пріоритетних завдань; - Яскраво виражена експортна орієнтація економіки для створення потужного фонду накопичень та інвестицій (у нових індустріальних країнах дуже високий експортний господарства) ; - Широке залучення іноземного капіталу (в першу чергу для розвитку науково-технічного прогресу) ; - Створення великих національних монополій, які мають можливості для постійного поліпшення якості продукції та конкурентної боротьби на зовнішніх ринках.
Перераховані принципи не є «винаходом» східно-азіатських країн, вони апробовані в багатьох країнах з ринковою економікою. «Чисто» східно-азіатський інструмент в даній моделі – широке використання психологічних (поведінкових) традицій населення, що сформувалися в складних природних і історичних умовах, на базі філософських, релігійних і моральних цінностей, таких як: - жорстка дисципліна; - виняткова працелюбність; - дивовижна акуратність; - наполегливість, терпіння; - мінімальні потреби; - яскраво виражене відчуття колективізму (противагу західному індивідуалізму) ; - відданість роботодавцю; - підпорядкування і повагу старших; - розуміння свого місця; - бажання вчитися. Формування сучасної моделі господарювання відбувалося в умовах специфічного розвитку. До основних рис японської моделі відносяться: - високий рівень державного впливу на основні напрями національної економіки. Спочатку держава підтримувала виробництво танкерів, потім малолітражних автомобілів, а з 70-х років – виробництво електроніки і комп'ютерів. Такий підхід дозволив Японії до середини 70-х років уникати глибоких криз і забезпечувати динамічний розвиток економіки; - складання 5-річних планів зміцнення і розвитку сил самооборони, які розробляються з 1957 р. Перед тим як відбулося «японське диво», був складений 30-річний стратегічний план виведення економіки з кризового стану і створення високоефективних виробництв. У Європі та США, коли 20 років тому вибухнула енергетична криза, були розроблені державні плани розвитку енергетики. У їх здійсненні брали участь фірми, але загальним процесом виконання цих планів керувало держава шляхом використання прямих інвестицій, визначення податкової і цінової політики, політики заробітної плати; - широке поширення довічного найму робітників на фірмах; об'єднання їх спільними інтересами; залучення працівників до управління та прийняття рішень; - незначна відмінність на рівні заробітної плати, яке становить семнадцатікратний розрив між главою фірми і службовцями; - соціальна спрямованість моделі. Держава веде боротьбу проти соціальної нерівності, стежить за дотриманням соціальних прав громадян у разі хвороби, безробіття, відходу на пенсію. Обов'язки з вирішення соціальних завдань працюють багато в чому покладаються на корпорації та об'єднання.
3.2 Особливості управління державним сектором економіки в Китаї
В даний час промисловий сектор Китаю складають приблизно 8 млн. підприємств, з яких 114 тис. є державними, 1, 6 млн. – «колективними», близько 6 млн. – індивідуальними (не більше ніж з 7 найманими працівниками) і 70 тис. – «інші» (включаючи приватні фірми з більш ніж 7 найманими працівниками, спільні, а також повністю іноземні підприємства). Державні підприємства дають 29% промислової продукції, колективні – 39, індивідуальні – 16 та інші – 17%. На початку нового тисячоліття китайська влада оголосила про формування «сучасної системи підприємств». Реформа державних підприємств передбачає створення системи сучасних корпорацій. У контексті «соціалістичної ринкової економіки з китайською специфікою» був опублікований закон про компанії, метою якого є відділення функцій уряду від функцій бізнесу при збереженні і збільшенні державних активів.
Головним завданням реформи державних підприємств є модифікація їх структури з метою підвищення ефективності. В даний час управління китайськими державними підприємствами зазнає важливі організаційні зміни. Ці зміни стосуються насамперед багаторівневої системи управління. На національному, провінційному, муніципальному та районному рівнях типова система управління складається з трьох рівнів: «організації верхнього рівня», яка являє собою державу як власника, зазвичай через певну виконавчу структуру; «організації середнього рівня», яка наділяється повноваженнями з боку верхнього ешелону управління; і самих державних підприємств. Іншим важливим явищем реформи в даній сфері є трансформація державного підприємства у велику групу виробничих компаній. На національному рівні Державна рада (або Кабінет) діє як «власник у вищій інстанції» від імені китайського народу. Адміністративними важелями Державної ради для виконання функцій власника є Національне адміністративне бюро державної власності (НАБГС). Крім НАБГС виконавчі органи вищої ланки на муніципальному рівні створено бюро з управління державним майном (БУГИ). Головною функцією органів вищого управління незалежно від їх місця розташування є проведення в життя цілей і завдань управління майном.
Середня ланка зазвичай представлено управлінськими компаніями державного майна провінційного і муніципального рівнів (ГІПМУ), які діють за аналогією з сучасної холдинговою компанією. Нарешті, нижньою ланкою є самі державні підприємства (ДП).
В даний час система управління державними підприємствами зазнає істотні зміни. Крім Національного адміністративного бюро державної власності (НАБГС) на провінційному і муніципальному рівнях створено бюро з управління державним майном. Крім того, робляться спроби створити щось на зразок системи холдингів (ГІПМУ). Створюються поради директорів.
Приватизація державних підприємств здійснюється дуже обережно, і головною її метою є підвищення ефективності економіки. У майбутньому передбачається створення такої системи державних підприємств, яка б повністю відповідала вимогам сучасної економіки і володіла рівнем конкурентоспроможності, порівнянним з світовим. Ймовірно, китайська влада бажають створити систему управління економікою, порівнянної з японською і південнокорейської, хоча ще рано говорити про ступінь такої порівнянності. Справа полягає в тому, що