Походження української мови

 

 

Українська мова, належить до індоєвропейської мовної сім'ї. Причому, на думку більшості вчених, Україна, зокрема її південь, є й прабатьківщиною індоєвропейської мови. «Різні міркування (прямих свідчень немає) дають змогу припускати, що найдавніша індоєвропейська мова формувалась у степових і лісостепових областях між Волгою й Дунаєм», — підсумовує Ф. Філін висновки багатьох мовознавців.

Так от, коли українську мову зіставляти з найдавнішими індоєвропейськими мовами, зокрема з латинською, впадає в очі її, так би мовити, «архаїчність», тобто наявність у ній великої кількості прадавніх, індоєвропейських елементів, більше, мабуть, ніж у будь-якій іншій із сучасних мов цієї сім'ї. Це може свідчити тільки про те, що сучасна українська мова як така почала формуватися ще в доісторичні часи.

Як відомо, найстійкішою є фонетика: мова може зникнути, а її фонетичні закономірності, особливості вимовляння звуків і далі проявляються вже в новій мові. У французькій мові фонетика й досі у своїй основі галльська, в англійській — кельтська. Фонетика польської мови різко відрізняється від чеської, українська — від білоруської й російської.

Фонетична система української мови, якість її звуків напрочуд близькі до латинської (і, зауважимо, до іспанської та італійської — її найближчих спадкоємниць). В обох цих мовах майже однакова система голосних, тільки українська не зберегла розрізнення довгих і коротких. Щодо системи приголосних, то в українській мові на якомусь етапі її розвитку з'я- вилися парні м'які, африкати й шиплячі, яких у латинській не було. 

Українська мова затримала чимало прадавніх граматичних значень та граматичних способів. Це виявляється знову ж при зіставленні її з латинською мовою. І тут слід відзначити, що збігів між цими двома мовами трапляється тим більше, чим давніша латинська мова береться для зіставлення.

В архаїчній латині (VII—ІІст. до н. є.) було вісім відмінків, у тому числі кличний і два місцеві (у класичній, а це вже І ст. до н. є.—Іст. н. є., їх залишилося тільки шість). В українській мові є всі ці відмінки, за винятком одного місцевого, і здебільшого їхні значення збереглися. Навіть закінчення в деяких відмінкових формах обох мов ті самі.

У латинській і українській мовах розрізняють три роди: чоловічий, жіночий і середній. Знаменно, що українська мова в більшості іменників, успадкованих від індоєвропейської прамови, зберегла навіть той самий рід. І в латинській, і в українській мовах назви річок майже виключно чоловічого роду (в українській мові жіночий рід мають лише назви річок пізнішого походження), назви дерев — здебільшого жіночого роду. Ше більша тотожність спостерігається в особових закінченнях дієслів, особливо при зіставленні українських форм з імовірними формами архаїчної латинської мови.

За час приблизно 2,5 тис. років в особових формах дієслів української мови сталися тільки суто фонетичні зміни. Це не запозичення, бо граматичні значення й словозмінні морфеми практично не запозичуються з мови в мову. Наявність же в різних мовах матеріально й функціонально тотожних форм і особливо засобів вираження граматичних значень є надійним свідченням про спільне походження цих мов.

Усі ці факти можуть свідчити лише про одне: українська мова в окремих своїх рисах, елементах почала формуватися ще в VII—VI ст. до н. е., можливо, водночас із латинською, якщо не раніше. Адже українська мова зберегла багато чого, що вже класична латинь утратила.

І коли в VI—VIIст. н. є. предки сучасних сербів і хорватів переселилися з України на Балкани, вони вже понесли із собою багато елементів, властивих і сучасній українській мові. Хоч за тринадцять-чотирнадцять століть у мовах сталися певні зміни, зокрема сербська й хорватська мови зазнали впливу мови попередніх жителів Балкан — іллірійців, але й тепер дуже відчутна їхня особлива близькість саме до української мови, а не до російської чи польської.

На жаль, аж до XI ст. немає більше жодного надійного письмового свідчення про українську мову. Назви дніпровських порогів, які наводить візантійський імператор Константин Багрянородний (905—959)у трактаті «Про управління імперією», настільки перекручені чи то переписувачами, чи його інформатором, що вони мало шо дають для розуміння мови Київської Русі. Що ж до створеної в ЇХ ст. Велесової книги, то вона дійшла до нас у списку десь не раніше XV ст., і її мова, отже, могла бути підправлена тогочасним переписувачем чи переписувачами. У тому ж, шо письмо, а значить, і різні документи, писані тогочасною українською мовою, існували в Київській Русі ше до прийняття християнства, навряд чи можна сумніватися, бо важко уявити, щоб така велика держава, як Київська Русь, більше чотирьох століть, якщо рахувати від Кия, чи навіть півтораста років, якщо брати від часів Аскольда, могла обходитися без письма.

 

 

Зрозуміло , що коли 988 р. в Україні-Руси було прийнято християнство та Володимир Великий почав набирати дітей князів, бояр, дружинників, купецтва, священиків до шкіл, то навчали їх в цих школах не мови смердів, а церковнослов’янської (тодішньої староболгарської), якою були написані богослужбові книги, привезені з Болгарії. І перші вчителі були, очевидно, болгари. Родовиті учні опановували ту мову одні краще, інші —