Походження української мови

Ой чого так рано із вир’їчка вийшов?

— Не сам же я вийшов, Дажбог мене вислав,

З правої ручейки й ключики видав,

З правої ручейки — літо відмикати,

З лівої ручейки — зиму замикати.

 

У цих піснях відбилося світобачення наших далеких пращурів у всій своїй первозданності: і уявлення про сонце як Ладове око, що поринає у воду й виринає з неї; і переконання, що на зиму пташки ховаються під річку, де був вирій, тобто рай (адже первісний корінь у слові річка —«рі»< «рѣ» < «рай»): туди не треба було відлітати, а просто заходили й звідти виходили; і поділ року на зиму, літо й осінь (без весни). Давність цих пісень, як і багатьох інших, не лише наведених тут, безперечна. А мова їхня — природна, жива, ніби вони нещодавно складені. Передусім саме народна пісня й допомагала вижити українській мові наперекір усім знегодам, що випадали на її долю.

Показово, що російська народна творчість подібних пісень не знає. Угро-фінські племена – меря, мурома, мещеря, перм, печора, голядь, югра, весь та інші, які склали ядро майбутньої Росії, втративши свою мову, втратили й колишню усну творчість. Народні пісні в новій мовній оболонці виникали тут уже в умовах панування християнської ідеології. Прийшлі слов’янські колоністи, насамперед дружинники, які принесли сюди церковнослов’янсько-руську (українську) мовну суміш, новою мовою створювали лише билини — імена їхніх персонажів (Ілля, Нікітич, Альоша Попович) уже явно християнські.

Народна українська мова поволі прокладала собі шлях у літературу, долаючи привнесену церковнослов’янську мову. Риси живої народної української мови досить помітні вже в так званих Литовських статутах, зведеннях законів Литовсько-Руської феодальної держави, які виходили у 1529, 1566 і 1588 pp. «Простою мовою» (руською) було перекладено Пересопницьку Євангелію (1556—1561). Але ця «проста мова» ще не відображала живої розмовної мови українського народу — це була суміш церковнослов’янізмів, полонізмів, латинських слів та українізмів.

 

 

Українська мова виникала тисячоліттями її основні елементи були започатковані ше в часи, співвідносні з виникненням латинської мови, або й раніше. 

У VI—VII ст. вона вже мала окреслено сучасні обриси, про шо засвідчують сербська й хорватська мови. Ще до створення київської держави українська мова опанувала великі просторіїцентрально-східної Європи. Нею розмовляло населення Київської Русі.

Звичайно, за цей тривалий час українська мова зазнавала різних сторонніх впливів. Для неї не минулися безслідно і грецька колонізація Чорноморського узбережжя, і нуртування скіфських племен у VII ст. до н. є.— II ст. н. є., і вторгнення готів на південь України в ІІІ—IVст., й існування могутньої ганської імперії в IV—Vст., і жорстоке панування тюркомовних аварів (літописних обрів) у VI—VIIIст., і зіткнення з хозарами, уграми, печенігами впродовжVIII—Xст. Щось в українській мові залишилося від мов цих народів і племен, щось привнесли в неї старослов'янська, польська, російська мови. Це лише збагатило її, але не зруйнувало.

Українську мову протягом століть аж до недавнього часу принижували, переслідували, забороняли і румунські великодержавники, і польські завойовники, і російські шовіністи. Проте ніякі лихоліття не могли зруйнувати її, порушити її цілісності, стрункості.

Нині українська мова — одна з найбагатших і найрозвиненіших мов світу. Вона співуча (за милозвучністю її ставлять нарівні з італійською), завдяки тривалому розвиткові виробила чіткі, логічно впорядковані фонетичну й граматичну системи, у ній рідко трапляються винятки. Вона має багатющий запас слів, розвинену синоніміку. В 11-томному «Словнику української мови» (1970—1980) зареєстровано понад 134 тис. слів. У «Великому тлумачному словнику сучасної української мови» (2001) записано близько 170 тис. слів. Насправді ж уже тепер словниковий склад української мови, коли взяти до уваги й усі терміни, налічує кількасот тисяч лексем. Добре розвинені в ній функціональні стилі. Українською мовою однаково чудово звучать Біблія і Гомерова «Одіссея», «Декамерон» Дж. Бокаччо й «Дон-Кіхот» М. Сервантеса, «Євгеній Онєгін» О. Пушкіна і «Пан Тадеуш» А. Міцкевича, твори Шекспіра і Джека Лондона, Ярослава Гашека і Марселя Пруста. Нею складено понад 

200 тис. народних пісень, створено багату оригінальну художню літературу, написано тисячі наукових праць. Немає таких почуттів і думок, яких не можна було б висловити українською мовою.

Ще 1834 р. російський академік І. Срезневський у статті «Взгляд на памятники украинской народной словесности» зазначав, шо українська мова «є однією з найбагатших слов'янських мов, що вона навряд чи поступиться, наприклад, перед богемською щодо багатства слів і виразів, перед польською щодо мальовничості, перед сербською щодо приємності, що це мова, яка, будучи ще необробленою, може вже порівнятися з мовами культурними; щодо гнучкості й багатства синтаксичного — це мова поетична, музикальна, мальовнича».

Не можна не згадати й слів відомого російського історика XIX ст. 

В. Ключевського, що їх цитує Н. Полонська-Василенко у своїй «історії України»: «Уявіть собі, що Київ не був би взятий і зруйнований татарами... Київ залишився б столицею першої великої руської держави... Офіційною мовою стала б не... сумішка старослов'янської та фінської мов, а слов'яноукраїнська. Український письменник Гоголь не мусив би писати російською мовою, а Пушкін писав би українською».

Значну роль у формуванні української літературної мови на живій народній основі відіграв І. Котляревський, автор перших великих художніх творів українською мовою — поеми «Енеїда» та п’єси «Наталка Полтавка». Особлива заслуга в становленні й утвердженні української літературної мови на народній основі належить творчості Т. Шевченка, який органічно поєднав елементи народно розмовної мови з мовностильовими засобами українського фольклору й елементами книжної церковнослов’янської мови.

 

 

За традиційною версією походження східнослов’янських мов, яка ще донедавна була офіційною та обов’язковою, вважалося, що після завершення праслов’янської епохи розпочався спільний східнослов’янський період, який тривав понад 500 років та закінчився лише в XI-XII ст. під час феодальної роздрібненості Київської Русі. У цей час нібито сформувалася й спільна для всіх східних слов’ян так звана давньоруська мова, на основі якої з XIII ст. виникають три східнослов’янські мови — українська, російська та білоруська — як мови відповідних народностей. Такий підхід базувався здебільшого на низці ідеологічних настанов спочатку доби царської Росії, а згодом радянської епохи. Сучасний рівень лінгвістичних, археологічних та історичних знань, а також можливість відходу від усталених ідеологічних догм дають змогу внести в цю схему істотні корективи.

Сучасні дослідники, критикуючи теорію єдиної давньоруської (або праруської) мови, вичленовують українську мову безпосередньо з праслов’янської мови без проміжних ланок. Згідно з цим підходом, три східнослов’янські мови, українська, білоруська й російська, зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови не існувало.

Безперервність історичного розвитку етносу на українських землях від середини І тис. н. е. до нашого часу може свідчити про те, що після розпаду праслов’янської мовної спільності в цьому ареалі почав формуватися український етнос і відповідно — українська мова. Вона перейняла від праслов’янської значний специфічний лексичний фонд і чимало фонетичних та граматичних (насамперед, морфологічних) рис, які в інших слов’янських мовах замінилися новими, а в українській мові вони склали найдавнішу групу мовних особливостей.

Різні гіпотези походження української мови заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам’яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування. 

Як переконує світовий досвід, насамперед мова завжди лежала й лежить в основі духовного єднання людей у певну спільноту.

Мова — найвагоміше надбання кожної окремої людини і найбільша суспільна цінність. Мова — явище водночас індивідуальне й соціальне: вона обслуговує і кожну окрему людину, й усе суспільство.

Мова однаково спрямована як у внутрішній, психічний, так і в зовнішній, соціальний світ людини. Завдяки цьому вона виконує визначальні особистісні і суспільні функції.

Спільна для всього суспільства мова дає змогу сконцентрувати весь його інтелектуальний потенціал і, таким чином, у процесі історичного розвитку переростає в могутню рушійну силу суспільного прогресу.

Нашому поколінню випало складне, але почесне завдання - відродження української мови, держави, нації.

 

 

1. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
2. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
3. Бевзенко С. П. Історична морфологія української мови (Нариси із словозміни та словотвору). – Ужгород, 1960. – 416 с.
4. Бурячок А. Мовна ситуація в Київській Русі // Слово Просвіти. – 1995. – Листопад.
5. Німчук В.В. Мовознавство. К., 1998. 
6. Наливайко С. Ця загадкова назва – Русь // Слово Просвіти. – 1998. – Ч. 7. – Липень.
7. Огієнко І. Історія української літературної мови: науково-популярна література/ Іван Огієнко,; Упор., автор передмови і комент. Микола Тимошик, Ред. Надія Тимошик,. - К.: Наша культура і наука, 2004. - 434 с.
8. Олександр Палій. Українська мова: крапочка над нашим «і» // УНІАН, 9.11.2011
9. Русанівський В. Історія української літературної мови: Підручник для студ. вуз./ Віталій Русанівський,. - 2-е вид., доп. і перероб.. - К.: АртЕк, 2002. - 423 с.
10. Семчинський С.В. Загальне мовознавство. К., 1996р.
11. Царук О. Українська мова серед інших слов’янських: етнологічні та граматичні параметри. – Дніпропетровськ, 1998.
12. Шахматов О.О., Кримський А.Ю. Нариси історії української мови. К., 1992р.
13. Шевельов Ю. Історична фонологія української мови. - Х.: Акта, 2002. - 1066 с.
14. Ющук І. П. Про походження української мови / І. П. Ющук // Мова наша українська : статті, виступи, роздуми. – К. : Вид. центр «Просвіта», 2003. – С. 9–34.