Походження української мови

Для феодального суспільства було звичним явищем, коли верхи говорили однією мовою, а низи — іншою, наприклад, в Англії феодальна знать розмовляла французькою мовою, у Франції — латинською, у Литві — німецькою, у Росії — французькою, в Україні (пізніше) — російською або польською, аби не «мужицькою».

На землях, завойованих київськими князями до прийняття християнства, утверджувалася ще українська, або, як її тоді називали, руська мова з усіма її граматичними й лексичними особливостями. Володимир Великий 983 р. ходив на литовське плем’я ятвягів (сучасна Берестейшина) і підкорив їх. Нащадки ятвягів і досі говорять українською мовою, і їхній діалект ближчий до наддніпрянської говірки, ніж, скажімо, чернігівський. Ще раніше русинами були завойовані інші литовські племена на північ від Прип’яті, з яких згодом сформувалася білоруська народність (а в українській народній пам’яті вони так і залишилися литвинами — таку назву білорусів зафіксовано зокрема й у «Словарі української мови» Б. Грінченка). Тож білоруська мова щодо граматики й лексики надзвичайно близька до української. І церковнослов’янізми в ній трапляються дуже рідко, як і в українській. Лише фонетика білоруської мови великою мірою зберегла литовсько-латвійські риси: дзекання, цекання, акання, м’яку вимову. Завоювання ж угро-фінських племен, де тепер розташована Росія, відбувалося головним чином після прийняття християнства: Суздаль — близько 1024 p., Ярославль — 1071 p., Рязань — 1095p., Владимир на Клязьмі — 1108 p., Твер — 1135 p., Москва — 1147 р. Київські посадники, дружинники несли сюди мову свого середовища, а не простонародну. Звідси в російській мові — не тільки книжній, а й розмовній, побутовій — така велика кількість церковнослов’янізмів, фонетичних, морфологічних і лексичних. Церковнослов’янізми не привнесені в неї з книг, як це пояснюють деякі мовознавці (бо чому ж тоді українська мова не прийняла їх так щедро?), а становлять її первісну основу, органічні в ній.

З прийняттям християнства церковнослов’янська мова стала літературною мовою Київської Русі. Нею пишуть державні документи, літописи, проповіді, твори. З часом церковнослов’янська мова видозмінюється — нагромаджує в собі дедалі більше місцевих рис, і все-таки у своїй основі вона залишається церковнослов’янською (староболгарською), далекою від народної. Цією мовою написано і «Повість врем’яних літ», і «Слово о законі і благодаті», і «Руську правду», і «Слово о полку Ігоревім», і багато інших творів давньоукраїнської (давньоруської) літератури. Останній в Україні нею писав 

Г. Сковорода. Тож судити за цими текстами про народну мову часів Київської Русі в усій її повноті — це те саме, що за творами М. Гоголя чи В. Короленка скласти уявлення про українську мову XIX—початку XX ст.

Люди, які писали чи переписували книги, не могли повністю відгородитися від навколишньої народної мовної стихії, і в них мимоволі під її впливом проскакували описки, помилки. На перших порах, коли вчителі були з Болгарії і грамотність була набутком вузького кола людей, це траплялося рідко. Пізніше відхилення від норм старослов'янської мови почастішали. Але це аж ніяк не означало, що саме в цей час щось змінилося в живій, народній мові — мовне явище, яке потрапило на сторінки книги, могло вже до того існувати століттями. Взагалі, мова сама по собі змінюється дуже повільно: понад 160 років минуло від появи Шевченкового «Кобзаря», а що змінилося за цей час в українській мові, зокрема у фонетиці чи граматиці? То чого б мова мала докорінно змінитися за 500 чи навіть 1 000 років? 

Про те, шо в Київській Русі простий люд і, безперечно, Володимир Великий та Ярослав Мудрий разом зі своїми боярами розмовляли українською мовою, свідчать ті безумовно українські форми слів, слова й вислови, шо то тут, то там проскакують крізь старослов'яншину в тодішніх текстах.

Одним із найдавніших писаних у Києві текстів, що зберігся до нашого часу у своєму первісному вигляді, є і зборник Святослава 1073 р. І хоч це копія з болгарського оригіналу, український переписувач все-таки примудрився наробити чимало помилок (чи не під диктовку він писав?). У кількох словах замість закономірної в церковнослов’янській мові букви «ѣ» ужито букву «и» (українське і): нимая, симя, исцили, видома, пламениє (тобто пломеніє).

Важливим найдавнішим свідченням про мову Київської; Русі є графіті (видряпані написи) на стінах Київської Софії. Походять вони з XI—XIVст. (будівництво собору було завершено 1037 р. за часів Ярослава Мудрого). Ці написи, як правило, дуже лаконічні і являють собою переважно молитовні звернення до Бога та святих із різних приводів. Важливо те, що їх писали різні люди, які не завжди досконало володіли старослов'янською мовою й тому мимоволі використовували простонародні слова та форми слів.

Багатий і переконливий матеріал про український характер мови Київської Русі дають новгородські берестяні грамоти XI—XV ст., яких виявлено й опубліковано понад 700. Це переважно приватне ділове листування, що стосується різних господарських справ, та інші короткі записи й замітки.

Новгород заснували не раніше ІХ-Х ст.Дослідження проведені російськими науковцями під проводом керівника Новгородської експедиції академіка РАН В. Л. Яніна та відомого лінгвіста А. А. Залізняка свідчать,