Покаяння в духовно-моральному бутті людини

В другому параграфі “Тема “розкаяння”, “покаяння” в мистецтві” автор доводить, що прекрасним матеріалом для підкреслення висновків екзистенційної феноменології є мистецтво.

Література досить переконливо доводить, що мова улаштована незвичайним чином, що вона дає нам більше, ніж в ній закладено. Коли людина слухає або читає, слова не обов’язково стосуються значення, яке воно вже мало – вони мають унікальну здатність виводити того, хто сприймає їх за межі його думок, роблять в його відокремленому світі отвори, крізь які проникають думки ”іншого”. В цьому параграфі дисертант звертається до літературних творів, в яких тим, чи іншим чином іде мова про розкаяння та покаяння. Наприклад, англійський письменник К. С. Льюіс в книзі “Любов. Страждання. Надія” ставить запитання: “Хто є справжній покутний”?, на яке знаходить відповіді, доводить їх міркуванням та за допомогою мови притч.

Сповідальні мотиви, бажання “врятувати світ від “світу цього” з його потворністю та злом” властиві всім видам мистецтва, які відтворюють їх не тільки змістом, а й формою, художніми засобами та своєю специфікою. Кіномистецтво має змогу створювати подібність реальності, література сприяє роздумам та міркуванням наодинці з собою, театральне дійство захоплює містичним чином глядача і дає реальну можливість щирої, хоч і обумовленої текстом, сповіді актора перед глядачем.

Ідея покаяння передбачає свободу волі, здатної зупинити інерцію хибних навичок людини і надати зворотного ходу причинно-наслідковій детермінації, що веде до зла. Літературне зображення такого зворотного ходу – повість Л. Толстого “Фальшивий купон”, де одна хибна справа породжує іншу, поки акт покаяння не відкриває такий же ланцюжок добрих справ. Л. Толстой заперечує оцінки, що прийняті в суспільстві, і єдиним регулятором людської поведінки вважає совість. Докори совісті не приводять до розкаяння в тих випадках, коли людина не може зламати свої гордощі, властивість, пихатість тощо. В художній літературі ця душевна мука зображена Достоєвським не тільки в “Злочині та покаранні”, але й в долі Ставрогіна в “Бісах”, а також Смердякова в “Братах Карамазових”: обидва вони не знаходять виходу, закінчуючи самогубством. З великою силою зображені муки совісті без розкаяння Вальтером Скоттом в “Айвенго” в описі смерті барона Фрон де Бефа.

Совість закликає до розкаяння, очищення. “Нікому, крім людини, не дано розкаюватись”, – пише Ч. Айтматов в романі “Плаха”. Віктору Гюго в романі “Знедолені” вдалося дати переконливе зображення розкаяння, яке відроджує душу.

Тема “покаяння”, “сповіді”, ”розкаяння”, бажання отримати спокій, очистити душу – розповсюджена і широко представлена в літературі. В ліриці Пушкіна, Лермонтова.

Символом покаяння, повернення, в біблійній історії, є вже згадувана притча про блудного сина. У поетеси Зінаїди Міркіної є чудовий вірш “Блудний син”, що відображає весь сенс цього широкого поняття.

Сповідь, розкаяння можуть бути й не справжніми й щирими, а вигаданими, як сповідь Сари Вудраф у відомому романі Фаулза “Жінка французького лейтенанта”. Але навіть така сповідь дає змогу зрозуміти важливість страждань в житті людини, які роблять “живою” її особисту історію, наповнюють її змістом. Фільм Т. Абуладзе “Покаяння” – набат, що закликає до загального покаяння, до громадської совісті. Фільм Абуладзе – справжній філософський твір. Складний, тому що говорить з нами мовою метафор і символів, змішує в собі реальне й вигадане, відважно перемішує епохи, костюми, стилі.

Георгій Федотов в своїй праці “Про національне покаяння” закликає до покаяння християнську Росію, говорячи, як про особисте, так і про національне покаяння. До речі, подібні заклики здавна лунали, в зверненнях до російського народу (російська релігійна філософія) ; до українського народу – М. Хвильовий твором “Санаторійна зона” зробив спробу заклику до національного покаяння. Але, на жаль, це залишилося лише в закликах. І в сучасній культурі уявлення про розкаяння і покаяння ніяк не виглядають анахронізмом.

У ВИСНОВКАХ дисертації подано загальний підсумок роботи та окреслюються перспективи подальшого дослідження проблеми. Зокрема підкреслюється:

По-перше, засади таких феноменів, як розкаяння та покаяння знаходяться в глибинах загальнолюдської моральної свідомості та почуття. Розвивалися вони в ході історії з обрядів очищення, що спочатку мали суто практичне значення, а потім і символічне. Виокремившись, на шляху моральнісного розвитку людства, вони набули суто морального значення, на відміну від “очищень”, які зберегли свою символічну роль.

По-друге, феномен покаяння має відношення як до міфічного світосприйняття, так і до психологічних умов існування людини. Якщо міфічне світосприйняття передбачає направленість розвитку історії та циклічність природних процесів, то психологічні передумови існування людини передбачають розвиток (направленість на самовдосконалення) та виживання (оновлення організму). Бачимо в цих двох підходах однакову тенденцію існування людини: розвиток (направленість) та оновлення (циклічність).

Якщо людина психоделічно проживає своє життя, тобто не розділяє тіло та психіку (душу), вона знаходиться “своїм тілом” в “тілі світу”, спроможна до моральнісного оновлення шляхом покутної практики, за допомогою чуттєвості та розуму (“сприйняття ситуації в цілому”).

По-третє, слід розрізняти такі поняття, як розкаяння та покаяння. Розкаяння має відтінок емоційного відчуття та переживання щодо свого емпіричного характеру, покаяння ж має метафізичний характер та інсайтову природу.

По-четверте, в сповідальних, покутних наверненнях людства зберігається лінгвістичний та моральнісний досвід людства, що має виховне значення для наступних поколінь. Творчість митців, які крізь слово про покаяння розкривають свій творчий потенціал та створюють своєрідний психоаналітичний настрій, де головним принципом є “вживання” або “мандрування по душах”, – допомагає кожній особистості відправитись в такі “мандри” по своїй душі.

По-п’яте, дослідження сучасної психології дають змогу їх використання в практичному житті та філософських роздумах щодо етичної самореалізації людини. Узагальнюючи дослідження сучасної психології та філософії, приходимо до висновку про можливість наявності в людині почуття “незадоволеності”, “потреби в сходженні” та “відкритті”, нарешті в “самовдосконаленні”.

Покаяння ж як феномен духовно-морального буття людини є механізмом самовдосконалення, що дає можливість виходу на якісно-новий рівень особистості, поєднуючи культурно-моральне життя та опосередкований духовний саморозвиток.

 

 

1. Кундеревич О. В. Совість, розкаяння, покаяння в духовному бутті людини. // Актуальні філософські та культурологічні проблеми сучасності. – Київ, Київський державний лінгвістичний університет, 1998. – С. 152-157.

2. Кундеревич О. В. Покаяння в духовно-моральному бутті людини. // “Дні науки – 1998” філософського факультету. Наукові статті аспірантів, докторантів, викладачів. – Київ, Київський університет, 1998. – С. 126-132

3. Кундеревич О. В. Сповідь, розкаяння, покаяння (Етико-естетичний аналіз). // Актуальні проблеми історії, теорії та практики художньої культури. – Київ, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, 1998. – С. 15-26.

4. Кундеревич О. В. Значення художньої творчості, покутних навернень у вільному духовному самовизначенні людини. // “Динаміка української культури на зламі тисячоліть”. Збірник наукових праць. – Київ, 1998. – С. 54-61.

 

Дисертація присвячена дослідженню феномена “покаяння” в духовно-моральному бутті людини. Розглядається виникнення та становлення феномена в культурно-історичному контексті, формулюється концептуальне визначення його в міфологічній та релігійній структурі світосприйняття. Поряд з аналізом та етико-психологічною характеристикою в структурі особистості, “покаяння” розглядається в системі етичних понять, здійснюється його етико-філософський аналіз.

Ключові слова: покаяння, розкаяння, спокута, духовно-моральне буття, етико-психологічний аналіз, особистість, самовдосконалення.

 

The Thesis is devoted to research phenomenon of the penitence in spiritually-moral existence of the person. Occurrence and coming-to-be him in mythological and religious structure of perception of the world is considered. Alongside with the analysis and ethics-psychological by the characteristic of a phenomenon in a structure of the person the penitence is considered in a system of ethics of concepts, is executed him ethics-psychological the analysis.

Key words: penitence, repentance, expiation, spiritually-moral existence, person, self-perfection.

 

Диссертация посвящена исследованию феномена “покаяние” в духовно-нравственном бытии человека. Рассматривается возникновение и становление его в мифологической и религиозной структуре мировосприятия. Наряду с анализом и этико-психологической характеристикой феномена в структуре личности, “покаяние” рассматривается в системе этических понятий, осуществляется его этико-философский анализ.

В ходе исследования автор приходит к выводу, что основы таких феноменов, как раскаяние и покаяние находятся в глубинах общечеловеческого нравственного сознания и чувства. Развивались они в ходе истории от обрядов очищения, которые первоначально имели чисто практическое значение, а потом и символическое. Отмежевавшись, в ходе нравственного развития человечества, они приобрели чисто нравственное значение, в отличие от “очищений”, которые сохранили свое символическое значение.

Феномен покаяния имеет отношение как к мифологическому мировосприятию, так и к психологическим условиям существования человека. Если мифическое мировосприятие предусматривает направленность развития истории и цикличность природных процессов, то психологические предпосылки существования человека предусматривают развитие (направленность на самосовершенствование) и выживание (обновление организма). Видим в этих двух подходах одинаковую тенденцию существования человека: развитие (направленность) и обновление (цикличность).

Если человек психоделически проживает жизнь, то есть не разделяет тело и психику (душу), он находится “своим телом” в “теле мира”, способен к нравственному обновлению путем покаянной практики, с помощью чувственности и разума (“восприятия ситуации в целом”).

В диссертации также размежевываются такие понятия как раскаяние и покаяние. Раскаяние имеет оттенок эмоционального чувства и переживания относительно своего эмпирического характера, покаяние же имеет метафизический характер и инсайтную природу.

В работе также делается вывод о том, что в исповедальных, покаянных обращениях человечества сохраняется лингвистический и нравственный опыт человечества, что имеет воспитательное значение для следующих поколений. Творчество художников, которые через слово о покаянии раскрывают свой творческий потенциал, создают своеобразное психоаналитическое настроение, где главным выступает принцип “вживания” или “путешествия по душам”. Это помогает каждой личности отправиться в такое же “путешествие” по своей душе.

И наконец, достижения современной психологии дают возможность их использования в практической жизни и философских размышлениях относительно этической самореализации человека. Обобщая достижения современной психологии и философии, автор приходит к выводу о наличии в человеке чувства “недовольства собой”, “потребности в восхождении” и “открытии”, наконец в самосовершенствовании. Покаяние же как феномен духовно-нравственного бытия человека и есть таким механизмом самосо-вершенствования, дающим возможность выхода на качественно-новый уровень личности.

Ключевые слова: покаяние, раскаяние, искупление, духовно-нравственное бытие, этико-психологический анализ, личность, самосовершенствование.