Політологія

 

Головною передумовою для здійснення такої роботи має стати створення в Україні системи демократичної політичної освіти населення із залученням найбільш компетентної і демократично заангажованої частини наукової, педагогічної та управлінської інтелігенції; системи, що вже існує в усіх демократичних державах. Без цього неможливо забезпечити нормальний процес політичної соціалізації та формування громадянської свідомості. Створюючи таку систему, слід ураховувати як досвід країн з розвинутою демократією, так і специфіку громадсько-політичного буття в Україні, що потребує реалізації в політичній освіті таких засад:

 

• пропаганди національної та соціально-класової толерантності як єдиної можливості уникнути соціального вибуху й громадянської війни за умов тяжкої соціальної кризи;

 

• утвердження свободи (слова, пересування, совісті і т. д.) як абсолютної й неминущої цінності, в ім’я якої суспільство здатне пережити труднощі посттоталітарного розвитку;

 

• руйнування психологічного стереотипу «засвоєної безпорадності», пов’язаного з переконанням, що нормальне життя можливе тільки «десь там», а ми приречені на жалюгідне периферійне животіння, залежне від благодійності багатого Заходу;

 

• створення іміджу української держави як спільного дому для всіх, хто в ньому живе, відкритого для всебічних контактів усім цивілізованим країнам, але насамперед — своїм найближчим сусідам, від миру в домі котрих залежить мир і в нашому власному домі [18].

 

Тема 11. Політика та релігія: 11.1. Релігійний фактор у політиці

 

Релігійний фактор завжди був дуже значним у політиці, а політичні мотиви – досить впливовими в релігійному житті.

Релігійний фактор завжди був дуже значним у політиці, а політичні мотиви – досить впливовими в релігійному житті. Взагалі місце релігії у суспільстві визначається тим, що релігія є підставою будь-якої соціальності, вона є первинним соціальним зв’язком людей, ранішим за культуру, державу, економіку і т.і. Тому перші держави утворювались між іншим як організації спільного культу, а спільний культ був єдиним ідеологічним фундаментом перших держав.

 

З часом цей внутрішній духовний зв’язок поступається місцем зовнішньому об’єднанню, в тому числі й політичному. В межах окремих релігій виникають церкви як зовнішні релігійні організації, що об’єднують віруючих на підставі спільного віровчення, релігійної діяльності та ієрархічних церковних інститутів. Але церкви завжди виступали не тільки як організації віруючих, а й як політична сила. Вони мали свої політичні, матеріальні інтереси, мали владу не тільки духовну, а й земну. З іншого боку, світська влада неодноразово зазіхала на багатства та власність церкви, намагалась використати її як інструмент контролю над своїми підданими.

 

В цій боротьбі дуже часто люди різних конфесій (віросповідань) ставали ворогами один одному. Історія людства, на жаль, насичена релігійними війнами та конфліктами, які й зараз мають місце і вносять напруження у без того складну міжнародну ситуацію, або ще більш ускладнюють становище в окремих країнах. Так, вже 50 років точаться війни між арабами та євреями на Близькому Сході – конфлікт, який не можна зрозуміти, не знаючи особливостей релігійної догматики іудаїзму та ісламу, а також їх історії. Тридцять років ллється кров у Північній Ірландії, а інколи терористичні акти трапляються і в самій Британії – це конфлікт між католиками та протестантами Ольстера. Ворожі сторони в югославському конфлікті 1991-1995 рр. теж були чітко розмежовані за конфесійною ознакою – серби-православні, хорвати-католики та боснійські мусульмани. Релігійний фактор також виразно прослідковується у вірмено-азербайджанському конфлікті, у виступах сікхів в індійському Пенджабі, в ірано-іракській війні та спробах поширити іранську “шиїтську революцію” 1979 р. на інші країни тощо.

 

Все це вимагає від сучасних політиків обов’язково враховувати інтереси різних конфесійних груп, міжконфесійні стосунки у своїй діяльності.

 

11.2. Церква і держава: типи і форми взаємин

 

Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“царебожжя”).

Первісні держави, як правило, будувались на релігійному, сакральному (священому) грунті, тобто релігійно обгрунтовували свою владу. Монархи виступали як помазаники Божі, або самі обожнювались (“царебожжя”). Велику роль в політичному житті відігравали і служителі культу – жерці. Таким чином, в стародавніх суспільствах світська та духовна влада, як правило, не розподілялись, а поєднувались в одних руках. Це можна вважати первісними формами теократії, тобто форми правління, за якої влада в державі належить главі церкви та духівництву. Право в таких суспільствах теж мало релігійний характер.

 

З виникненням християнства з’являється принцип поділу світської і духовної влади, особливо у період, коли воно ще не було державною релігією. Але й пізніше християнська церква наголошує на різниці між світською владою, яка править тілами, і божою, яка править душами, підкреслюючи при цьому пріоритет саме церковної влади. Втім, на практиці питання про їх співвідношення вирішувалось по різному.

 

Історично виникла різниця між західною і східною християнськими церквами (католицтвом та православ’ям). В західній церкві зросло значення римського єпископа (папи) і склались передумови для виникнення християнської теократії. Влада папи стає вищою за владу світських монархів, і сам папа стає світським монархом. Згодом, однак, окремі монархи розпочали боротьбу проти папської влади, а одночасно – проти влади церкви. Був започаткований