Політологія

 

Державний соціалізм безумовно можна назвати бюрократизмом як суспільно-політичним устроєм. Його риси:

 

• панування відносин особистої залежності в соціальних стосунках в бюрократизованій формі (ієрархія начальників – підлеглих від самого низу до самого верху);

 

• виникнення “бюрократичного ринку”, тобто торгівлі не лише товарами та послугами, а й “бюрократичною власністю” – становищем у суспільстві, владою над підлеглими, законами та правом їх порушувати, кваліфікаційними дипломами тощо;

 

• політичне панування бюрократії як особливої соціальної верстви (партократія або номенклатура).

 

12.4. Основні шляхи боротьби з бюрократизмом.

 

Свого часу В.Ленін вважав, що диктатура пролетаріату “сразу примет меры, чтобы в корне подрезать бюрократизм, и... в состоянии будет довести эти меры до конца, до полного уничтожения бюрократизма, до полного введения демократии для народа.”

Свого часу В.Ленін вважав, що диктатура пролетаріату “сразу примет меры, чтобы в корне подрезать бюрократизм, и... в состоянии будет довести эти меры до конца, до полного уничтожения бюрократизма, до полного введения демократии для народа.” Але вже за три роки після революції він змушений був кардинально змінити свої погляди, і вже повчав одного спритного державного службовця, що бюрократизм не можна знищити одразу. “Его можно лишь лечить. Хирургия в этом случае абурд, невозможность; только медленное лечение – всё остальное шарлатанство или наивность.” Справа була в тому, що самі принципи та заходи, якими Ленін намагався подолати бюрократизм – “підбір кадрів та перевірка виконання”, “створення контрольного апарату” тощо, – мали суто бюрократичний характер. Між тим, свідомо створювались усі передумови для абсолютного панування партійно-державної бюрократії (повне одержавлення суспільства). Логічним кінцем цієї “авантюри”, за словами А.Богданова, “явилось бы (і дійсно сталось) длительное царство Железной Пяты”.

 

М.Вебер не вважав в принципі можливим “остаточне вирішення” проблем бюрократії. Більше того, він писав, що ми не зможемо врятуватись, якщо поставимо на місце вдосконаленої раціональної системи (тобто раціональної бюрократії) менш раціональну (тобто традиційну бюрократію). Але тут треба розрізняти, принаймні, два питання: пом’ягшення негативних моментів бюрократичних методів управління і обмеження політичної влади бюрократії як соціального прошарку.

 

Для першого важливими є такі моменти, як децентралізація (до певної міри) занадто централізованих функцій; громадська співучасть в місцевих комунах і організаціях; перегляд системи перебування на посадах офіційних осіб; скорочення ієрархічних структур за рахунок посилення строкових та бригадних форм, та інші заходи, спрямовані на послаблення суворої бюрократичної цілісності (але не руйнують саму цю цілісність як таку).

 

Друге питання пов’язане перш за все з обмеженням ролі та впливу держави в соціально-економічному житті суспільства, а також з ліквідацією станового характеру бюрократії (тобто її політико-правових привілеїв), інакше кажучи, зміною характеру правлячої еліти (закритої на відкриту). Це питання важче за перше, але, на відміну від першого, його можна вирішити.

 

Тема 13. Політична еліта та політичне лідерство: 13.1. Еліти в політиці

 

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї.

 

Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї [1].

 

Визначення тих, кого можна назвати елітою, у західній соціології та політології далеко не однозначне: так називають людей, які отримали найвищий індекс у сфері своєї діяльності (Парето); найбільш активних у політичному відношенні особистостей, що зорієнтовані на владу, тобто організовану меншість суспільства, правлячий клас (Моска); людей, які користуються в суспільстві найбільшим престижем, статусом, багатством; осіб, що інтелектуально чи морально стоять над масою, мають розвинуте почуття відповідальності (Ортега-і-Гассет); людей, наділених владою (Етціоні); людей, які мають формальну владу в організаціях та інститутах, що визначають суспільне життя (Дай); особистостей, наділених харизмою (Фройнд); творчу меншість суспільства на противагу нетворчій більшості (Тойнбі); меншість, що здійснює найбільш важливі функції в суспільстві (Келлер); порівняно невеликі групи, які складаються з осіб, що посідають провідне становище в політичному, економічному, культурному житті суспільства (теорія елітного плюралізму); найбільш кваліфікованих спеціалістів, менеджерів та вищих службовців у системі бюрократичного управління (теорія технологічного детермінізму); провідних представників різних соціальних груп — професійних, етнічних, локальних (Боден). У будь-якому разі, дихотомія еліта — маса є провідним методологічним принципом аналізу соціальної структури суспільства [2].

 

Що ж до політологічного осмислення цього поняття, то воно є похідним від об’єктивної необхідності існування самої політичної еліти. Численні