Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

Взагалі треба зауважити, що як у вітчизняній, так і в зарубіжній науковій літературі досить часто зустрічається однакове трактування таких понять, як: тоталітарний режим – тоталітарна система, демократичний режим – демократична система, президентський режим – президентська система – президентське правління і т. ін. Усе це створює великі теоретичні складності, оскільки виникає можливість термінологічного дублювання двома і більше поняттями різних політичних явищ одного ряду. Можна стверджувати, що поняття «політична система» і « політичний режим» характеризують політичне життя з різних сторін.

У той час, як політична система виявляє характер зв'язків із зовнішнім середовищем, співробітництво з іншими підсистемами суспільства, політичний режим є формою організації та функціонування політичної системи, однією з найважливіших її характеристик.

Згідно з другою точкою зору, юридичною, при дослідженні політичного режиму робиться акцент на формальні норми і правила відправлення влади державними інститутами. Тобто можна сказати, що політичний режим обмежується формою правління. Ця точка зору домінує в конституційному праві, в якому класифікація політичних режимів спирається на різницю законодавчої і виконавчої функції держави, та на з'ясуванні їх співвідношення.

Спираючись на це, виділяють такі політичні режими: а) режим злиття гілок влади – абсолютна монархія; б) режим розділення гілок влади – президентська республіка; в) режим співробітництва гілок влади – парламентська республіка та змішана, парламентсько-президентська республіка.

Разом з цим, загострюючи увагу на діяльності урядових структур, не слід ігнорувати вплив інших політичних інститутів, таких як партійної системи, групи тиску тощо, інститутів, які представляють, висловлюють і захищають інтереси громадян. Отже, форма правління є найбільш суттєвим компонентом політичного режиму, але він не вичерпує його змісту.

Третя точка зору на політичний режим – соціологічна. Вчені, які поділяють її, при дослідженні політичного режиму спираються на аналіз тих засобів і способів, за допомогою яких здійснюється реальна політична влада і які обумовлені соціальними і культурними традиціями, системою розділення праці, характером комунікацій і т. ін. Цей підхід дає змогу зіставляти офіційні і реальні норми поведінки суб'єктів влади, з'ясовувати які політичні групи контролюють впливають на процес прийняття політичних рішень. При цьому як суб'єкти влади розглядаються не тільки уряд чи офіційні державні Інститути, але і ті групи осіб і структури, які реально впливають на прийняття рішень, але досить часто не мають офіційного статусу.

Спираючись на цю точку зору, можна погодитися з визначенням політичного режиму, яке дає А. І. Соловйов. Політичний режим, каже він, це сукупність найбільш типових методів функціонування основних інститутів влади, ресурсів, які використовуються ними, і засобів примушення, які оформлюють і структурують реальний процес взаємодії держави і суспільства. Тому, говорячи про політичний режим, ведуть мову не про нормативні ідеали, а про реальні засоби і методи здійснення політичної влади. І тому можна стверджувати, що політичний режим – більш рухливе і динамічне явище, ніж політична система. Тобто одна політична система може характеризуватися декількома політичними режимами послідовно.

Одним з перших у політичній науці визначення політичного режиму дає М. Дюверже. Він розуміє політичний режим як «певне поєднання системи партій, способу голосування, одного чи декількох типів прийняття рішень, однієї чи декількох структур груп тиску». Інший сучасний французький політолог Ж. -Л. Кермонн поглибив це поняття. На його думку, «під політичним режимом розуміється сукупність елементів ідеологічного, інституційного і соціологічного порядку, які сприяють формуванню політичної влади даної країни на певний період». Крім того. Ж. -Л. Кермонн виклав свій погляд і на структуру політичного режиму. Згідно з його поглядами, зміст поняття «політичний режим» включає: 1) принцип легітимності; 2) структуру інститутів; 3) партійну систему; 4) форму і роль держави.

Розглянемо ці складові глибше. Першою складовою політичного режиму є принцип легітимності. У політичній науці загальноприйняте положення, згідно з яким освячена правом влада є легітимною. Однак на практиці авторитарно-тоталітарні режими в своїй політичній діяльності також часто спираються на право і закон, широко використовують положення Конституції. Щоб вийти з такого протиріччя, іспанський політолог Л. Саністебан запропонував вважати легітимною владу лише тих режимів і відповідно тих еліт, які реалізують владу, спираючись на широку підтримку мас. «Тоді, – писав він, – легітимною є така влада еліт, яка приймається масами, а не просто нав'язується їм». Відомо, що ефективність впливу і дій влади на суспільство визначається не рівнем примусу, а рівнем легітимності режиму. Принцип легітимності, на думку американського професора X. Лінца, – це здатність влади створювати в населення впевненість у тому, що, незважаючи на всі їх хиби і вади, існуючі політичні інститути є найкращими, ніж будь-які інші. Впевненість у правомірності владних рішень, які громадяни повинні виконувати, складається в людей тоді, коли ці владні рішення відповідають цінностям, котрі поділяє більшість суспільства. Як правило, такі цінності відповідають вимогам демократії, яка спроможна сформувати найкращі інститути. У той же час для авторитарних і тоталітарних режимів проблема легітимності не актуальна.

Другою складовою