Політичний режим як функціональна характеристика політичної системи суспільства

Авторитаризм – тип політичного режиму, який характеризується субординацією суб´єктів політичних відносин, наявністю сильного центру, що має концентровану владу, можливістю застосування насильства чи примусу.

Залежно від цілей виокремлюють різні види авторитаризму, наприклад, авторитаризм стабілізаційний, метою якого є збереження існуючого ладу, чи альтернативний, властивий країнам, які відкинули демократичні засади розвитку суспільства. Найчастіше авторитаризм встановлюється в країнах, які переходять від тоталітаризму до демократії. Характерно, що за авторитаризму існує і громадянське суспільство, а в самому суспільстві чіткої регламентації зазнає переважно політична сфера. За цього політичного режиму в суспільстві можлива легальна опозиція, і якщо за тоталітаризму необхідно постійно доводити режимові свою особисту відданість і лояльність, то за авторитаризму відданість не обов´язкова, головне – відкрито не виступати проти режиму. За авторитаризму немає уніфікованої ідеології. А через поруйнованість репресивного апарату та несформованість демократичних інститутів мобілізаційні можливості її застосування практично відсутні, а само суспільство характеризується вищим ступенем інертності, ніж за інших політичних режимів. Попри те, що правлячі структури відкриті для різних угруповань, влада за авторитаризму сконцентрована в руках правлячої еліти, виборча система пристосована до рішень виконавчої влади, демократичні принципи не є абсолютною цінністю, значний обсяг влади перебуває в руках силових структур, принципи законності та конституційності практично завжди спотворюються. Авторитарними країнами були в різні історичні періоди Радянський Союз та Італія. [1]

 

 

Дослідженням проблем становлення і розвитку політичних режимів займалося і займається багато вчених. Але в більш-менш завершеному вигляді теорія політичних режимів складається лише в 50-ті роки XX ст. Разом з цим багато питань цієї теорії лишається досі в стадії розроблення. Це торкається питання трансформації тоталітарних та авторитарних режимів у демократичні.

Для науки і для політичної науки зокрема, ця проблема не нова, тому що немає в світі країни, яка не пережила б періоду реформування політичного режиму. Тому це питання актуальне. Так, ще всередині XIX ст. видатний французький вчений А. Токвіль сформував закон політичного розвитку, згідно з яким найшвидший шлях до свободи веде до найгіршої форми рабства. Він вважав, що немає нічого гіршого для країни, ніж слабкі традиції демократії і свободи, ніж швидкі зміни та реформи. У цих умовах процес реформування може вийти з-під контролю, бо політичні інститути суспільства не можуть забезпечити баланс інтересів громадян різних соціальних верств, а бурхливий потік політичної енергії та дій, спрямований на руйнацію старого режиму, не вдається зупинити, направити його в розумні демократичні межі. Токвіль попереджав, що цей процес неминуче веде до охлократії, тобто до найгіршої форми тиранії, яка може бути замінена ще жорстокішою тиранією.

З розвитком загального політичного питання, питання реформування та трансформації політичних режимів не втрачає своєї актуальності. Воно актуальне й нині для цілого ряду країн, особливо країн Центральної та Східної Європи, України, які знаходяться на цьому етапі і прикладають чимало зусиль, щоб пройти його як найшвидше.

Проте єдності в поглядах на проблеми реформування та трансформації політичних режимів у вчених немає. У 60-х роках XX ст. ряд учених дійшли думки, що недемократичні режими є досить тривалим феноменом політичної реальності. Представники цієї групи вчених 3. Бжезінський і С. Хантінгтон у своїй книжці «Політична влада: США і СРСР» визначають спільну особливість великих держав, що ці держави належать до групи успішно діючих і що тоталітарний режим наддержави може розвиватися краще та функціонувати ефективніше, ніж демократичний. Підтвердження своєї думки вчені знаходять у політичному житті в періоді між двома світовими війнами, в 60-х роках, коли демократія відступала, а тоталітаризм сприймався мало не як політичний режим майбутнього. У наступне десятиліття К. Фрідріх та 3. Бжезінський у книжці «Тотальна диктатура та демократія» зробили висновок, що тоталітарний режим неспроможний змінюватись, еволюціонувати і що його можна лише знищити ззовні. І тому тоталітарні держави приречені на загибель. Прикладом для них слугував тоталітарний режим у Німеччині, яка розв'язала світову війну і програла її. Однак життя показало хибність такої точки зору і підтвердило здатність трансформації політичних режимів. Підтвердженням цієї тези є СРСР після 1953 p., коли політичний режим почав еволюціонувати від тоталітаризму до авторитаризму.

Американський політолог С. Хантінгтон розглядає три моделі переходу від авторитаризму до демократії. Першою є класична лінійна модель (Великобританія, Швеція). За цією моделлю, в країні проходить поступове обмеження монархічної влади, розширюються права парламенту та громадян. Спочатку громадяни отримують громадянські, особисті права, потім політичні і на завершення – соціальні. Поступово обмежуються, а потім і зникають виборчі цензи, парламент стає вищою законодавчою владою і контролює уряд.

Другою є циклічна модель переходу (деякі країни Азії, Африки, Латинської Америки). Вона передбачає чергування демократичних та авторитарних форм правління, формально позитивного відношення політичної еліти до демократії. У цьому випадку обраних народом урядовців або скидають військові, або вони самі захоплюють і узурпують владу, побоюючись втратити її, стикаючись зі зростаючою опозицією і непопулярністю. Ця модель переходу свідчить про недостатню зрілість демократичних переконань, про слабкість позицій цих переконань у панівній політичній культурі.

Наступною є