Політика в галузі підприємництва

З метою розширення ділового співробітництва між підприємствами на початку 80-х рр. було створено Бюро з питань зближення підприємств, яке має свої представництва не лише в країнах ЄС, але й у 20 інших країнах світу. Через мережу своїх відділень бюро отримує заявки компаній різних країн і сприяє налагодженню ділових зв’язків. В рамках ЄС діє мережа Європейського інформаційного центру, який обслуговує малі й середні підприємства і надає їм маркетингову інформацію про стан внутрішнього ринку. На теперішній час у країнах ЄС діє 210 таких інформаційних центрів та 14 кореспондентських центрів в інших країнах. Їхня головна функція – збирати інформацію про попит і пропозицію малих і середніх підприємств. Створена в 1983 р. Європейська асоціація венчурного капіталу сприяє заснуванню й розвитку малих спільних фірм. Комісією ЄС сформовано й новий комітет, до складу якого увійшли офіційні особи й представники ділових кіл від кожної країни-члена ЄС і який займається питаннями спрощення процедур у сфері підприємництва.

В Україні з упровадженням положень Закону «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності» поширилися правові засади реалізації регуляторної політики не лише на відносини, пов'язані із здійсненням підприємницької діяльності, а й на відносини, пов'язані із здійсненням господарської діяльності в цілому.

Істотно розширилися права громадян, суб'єктів господарювання та їх об'єднань щодо участі в підготовці та відстеженні результативності регуляторних актів, збільшилися реальні можливості впливу на регуляторну діяльність і підвищення їх обізнаності щодо такої діяльності. Передбачається відкритість для громадськості будь-якої інформації, яка стосується регуляторної діяльності.

При місцевих органах виконавчої влади створені та діють координаційні ради з питань розвитку підприємництва, діє обласна координаційна рада. На засіданнях координаційних рад розглядалися питання реалізації єдиної регуляторної політики у сфері підприємництва, оподаткування, кредитування та інвестування підприємницьких структур, реалізації програм розвитку підприємницької діяльності малих промислових підприємств, звернення підприємців, тощо.

Разом з тим на рівні регіонів однією з основних проблем є створення ефективної системи управління розвитком малих форм господарювання з врахуванням перспективних для регіону видів діяльності, обумовлених наявністю сировинної та енергетичної бази, станом промисловості і технології, територіальних переваг, наближеністю до ринків збуту, кліматичними умовами. У регіонах повинен бути створений гнучкий механізм використання загальнодержавних нормативних актів для ефективної реалізації регіональних інтересів у підприємницькій діяльності.

З вищесказаного випливає, що механізм дерегулювання малого підприємництва дозволить підвищити економічну самостійність регіонів і відповідальність місцевих органів влади за економічний розвиток регіону. Делегування повноважень, пов'язаних з розвитком малого підприємництва, дозволить перевірити ефективність використання наявного управлінського потенціалу регіонів.

Аналізуючи фахові публікації, можна зробити висновок, що за сучасних умов розвиток малого бізнесу в країні стримується на організаційних стадіях як створення, так і функціонування малого підприємництва. Для усунення цих перешкод фахівцями висувається пропозиція щодо зміни державної політики в бік сприяння відповідному розвитку малого підприємництва. Але провідне місце серед перешкод займає проблема відсутності необхідних для ведення малого бізнесу знань і навичок.

У суспільстві поступово зростає імідж і соціальний статус підприємця, привабливість підприємницької діяльності. Для підтримки цього становища держава повинна приділяти більше уваги освіті населення, створювати сприятливий фон для включення населення у підприємницьку діяльність.

Отже, основними умовами розвитку малого підприємництва повинні стати:

стабільність економічної та соціальної політики держави, яка є джерелом упевненості підприємців у тому, що вони не стануть жертвами кон'юнктурних політичних рішень;

позитивна громадська думка – ставлення до підприємництва як до одного з престижних видів діяльності;

подальший розвиток інфраструктури підприємства;

ефективна система захисту інтелектуальної власності;

спрощення процедур регулювання підприємницької діяльності з боку державних органів.

 

 

Європейська стратегія зайнятості – головний інструмент визначення загальносоюзних пріоритетів у сфері зайнятості та координації політики зайнятості держав-членів. Європейська стратегія зайнятості (ЄСЗ, ще відома під назвою “Люксембурзький процес”) передбачена в новому розділі “Зайнятість” (раніше просто стаття) Амстердамського договору; Люксембурзький саміт в листопаді 1997 року запровадив ЄСЗ, не очікуючи доки Амстердамський договір набуде чинності (1999 р.). До Амстердамського договору співпраця на рівні ЄС в галузі зайнятості та ринку праці нічим не відрізнялася від міждержавного співробітництво в таких міжнародних організаціях, як ОБСЄ або Міжнародна організація праці.

Амстердамський договір проголосив зростання зайнятості одним з ключових завдань Європейського Союзу, настільки ж важливим, як і макроекономічні цілі зростання й стабільності; зобов’язала держави-члени зі Спільнотою працювати над розробкою узгодженої стратегії зайнятості та сприяти формуванню кваліфікованої, підготовленої, динамічної робочої сили, і такого ринку праці, що може швидко пристосовуватись до нових економічних обставин. Крім того, він запровадив принцип “головного потоку”, згідно з яким при розробці всіх інших політик ЄС береться до уваги їхній вплив на зайнятість.

Для реалізації європейської стратегії зайнятості Люксембурзький саміт розробив новий, так званий “відкритий метод координації”, коли замість примусових постанов використовується добровільна співпраця і “м’які постанови”. Комісія та Рада міністрів щороку аналізують політику зайнятості держав-членів і оприлюднюють “Спільний звіт”. Далі Комісія пропонує, а Рада затверджує “Головні напрямки щодо зайнятості”, на підставі яких