Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Після татаро-монгольського панування у ХІV-ХVІ ст. на Русі відбувався процес ліквідації феодальної роздробленості, а новим центром об'єднання російських земель стало Московське князівство, яке мало політичні зв'язки із Золотою Ордою і проводило активну політику приєднання нових земель. У цей період складається політична ідеологія централізованої держави, в якій найбільшого значення набула проблема зміцнення самодержавства, а головним стає питання про роль Російської держави серед держав світу.

Підсумком пошуків відповіді на це запитання стала концепція «Москва – третій Рим», що була остаточно сформульована у посланнях, автором яких є псковський чернець Філофей. Він вважає, що історія людства – це історія виникнення, розвитку та занепаду світових царств, що спрямовуються Богом.

Як пише Філофей, першим світовим царством був Рим. Спадкоємцем Рима, або другим Римом, стала Візантія зі столицею у Константинополі. Візантія зрадила православ'я і за це покарана Богом – загинула під тиском турок у 1453 р. Єдиним носієм православ'я лишився російський народ. А Москва стала третім Римом і буде ним до кінця світу. «Два убо Рима падоша, а третий стоит, а четвертому не быти», – пише Філофей. Великий князь Іван ІІІ наприкінці ХV ст. проголошує Московське князівство спадкоємцем гинучої Візантійської імперії, а 1547 р. Іван ІV Грозний вінчається на царство (титул був затверджений константинопольським патріархом 1561 р.).

Політичні ідеї на українських землях від XIV ст. до новітнього періоду

Таким чином, починаючи з XII ст. українські землі були роз'єднані й грабувалися – спочатку татаро-монгольськими загарбниками, а потім і тими, хто перебував на цих територіях – Литвою, Польщею, Угорщиною, Молдавією, турками, кримськими татарами. Влада на цих землях переважно належала польському королеві, а від середини XVII ст. – і російському цареві. Боротьба українського народу проти соціального гноблення, полонізації та окатоличування вилилась у хвилю повстань, а згодом в утворення Запорізької Січі, яку історики й політологи називають військовою демократією або християнсько-демократичною республікою з чіткою структурою громадських інститутів і військовою організацією на чолі з гетьманом.

До цього періоду належить видатна пам'ятка української культури XVI ст. Пересопницьке Євангеліє, на якому присягають на вірність українському народу сучасні президенти України. Культурний підйом в Україні посилюється у кінці XVI – на початку XVII ст., політична боротьба зумовила розвиток національно-культурного руху, появу братств – добровільних православних церковних об'єднань, які були громадськими культурно-освітніми православними об'єднаннями міського населення.

На цей період припадає творчість письменника, мислителя, політика-захисника селянства Івана Вишенського (1545-1620 рр.). Його політичне вчення було спрямоване не тільки проти національно-релігійного пригнічення, а й проти політико-правової системи Речі Посполитої. Його погляди були пронизані ідеєю рівності всіх людей від природи.

У другій половині XVII ст. до братств долучаються представники культурної та політичної еліти українського суспільства, що не прийняли католицизм, а також козацтво на чолі з гетьманом П. Сагайдачним. Києво-Могилянська академія, створена Петром Могилою, – перший навчальний заклад такого рівня в Україні. У працях Петра Могили можна знайти роздуми про світську владу, що не співзвучні пануванню влади церкви. Він мріяв бачити царя мудрим правителем, батьком підданих, а церкві відводив роль радника, а не пана, виступав проти унії православної церкви з католицькою.

Викладачі академії, релігійні та громадські діячі – Ф. Прокопович, І. Галятовський, Л. Баранович та інші обстоювали ідею незалежності України від Польщі й союз з російським народом. Феофан Прокопович (1681-1736 рр.) активно пропагував реформи Петра І, створив теорію освіченого абсолютизму, згідно з якою освічений монарх є верховним носієм державної влади й спрямовує свою діяльність на загальну користь.

З другої половини XVIII ст. у надрах феодально-кріпосної системи розвивається капіталістичний лад. Водночас у політичній думці починають формуватися прогресивні ідеї і розвивається політична ідеологія Просвітництва, характерними для якої є несприйняття кріпосного права, активний захист освіти, самоврядування, свобода та зразки європейського життя.

Втіленням цих ідей стали погляди О. М. Радищева (1749-1802 рр.), який вважається першим російським письменником-революціонером. У творі «Подорож з Петербурга до Москви» мислитель показав економічну, соціальну та моральну згубність кріпосного права і самодержавства, вважаючи, що вони існують разом і підтримують один одного. У Росії та на українських землях продовжувався розвиток капіталістичних відносин, що сприяло поширенню ліберальних настроїв у суспільстві, насамперед серед частини дворянства.

Політичні теорії Нового часу (XVI-XІX ст.)

Складно чітко відмежувати політичну думку наступних періодів, адже класичні теорії Нового часу і Просвітництва стали продовженням ідей мислителів епохи Відродження, однак головним критерієм стає поява буржуазії, захист її інтересів і обґрунтування відповідного суспільно-економічного ладу.

Таким чином, подальший розвиток політичної теорії у західних країнах відбувається на тлі буржуазних революцій в Нідерландах (1566-1609 рр.), Англії (1640-1688 рр.), Франції (1789-1794 рр.), Америці (1775-1783 рр.). Політичні ідеї нового класу – буржуазії, які народжувалися у попередній епосі, набувають всебічного розвитку у Новий час. На першому, початковому етапі розвитку новочасної політичної думки основну роль відіграють ідеї знищення обмежень, які феодальна держава накладає на свободу індивіда. Згодом ці