Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Античними мислителями була запропонована філософсько-етична концепція політики. Мислителі Давньої Греції та Давнього Риму, розробляючи філософію політики, трактували державу як найбільше втілення розуму. Розум для філософів того часу був не лише засобом для досягнення окремих благ, а й істинною метою. Мислителі цього періоду намагались створити модель держави, що уособлює розум.

Найвищого розвитку антична філософсько-політична думка досягла у вченнях давньогрецьких мислителів Платона й Арістотеля.

Платон (427-347 рр. до. н. е.) піддавав різкій критиці суспільний та державний устрій свого часу. Він пропонував збудувати таку державу, в якій пануватимуть мудрість, мужність, поміркованість і найвище благо – справедливість. Головними політологічними творами Платона є праці «Держава», «Закони», діалоги «Політик» та «Крітій».

Платон був захисником афінської рабовласницької аристократії, що видно з його проекту ідеального суспільного устрою, який він розробив у праці «Держава». Згідно з цим проектом, вільні громадяни повинні бути розподілені на правителів-філософів, стражів-воїнів та ремісників-виробників, а раби мали становити основну робочу силу.

Платон одним з перших звертається до характеристики політичних форм правління державою. Він уважає недосконалими формами тімократію (владу честолюбців), олігархію (владу небагатьох), демократію (владу народу), називаючи останню головним лихом політики. Для Платона демократія – це влада посередності, яка неминуче призведе до тиранії більшості. Крім того, Платон попереджає, що демократії, звичайно, короткочасні й натовп дуже швидко поступається владою на користь тирану.

Платон вважає правильним типом держави – монархію, а найкращим державним устроєм – державу розуму, в якій поєднане все найкраще від олігархії і демократії, на чолі якої стоїть еліта, аристократія й філософи. Головний принцип громадянського життя – справедливість. Вона полягає в тому, що кожен громадянин віддає перевагу тій справі, яка найбільш відповідає його натурі. Громадяни підкоряють свої індивідуальні інтереси суспільним. У суспільстві немає багатих і бідних. Мета ідеальної держави – забезпечити такі умови життя, в яких більшість громадян діє за принципами високої моральності. А найбільшою моральністю та мудрістю володіють філософи-правителі.

У філософії Платона знаходяться витоки устрою сучасних тоталітарних держав. У підданих нема нічого свого – усе загальне, проте й найвищий стан ніякими привілеями не користується. Сучасна політологія розцінює платонівський проект держави як утопію. Платон тричі намагався реалізувати свій проект на практиці, але все більше переконувався у тому, що філософа-правителя знайти неможливо. Подальший розвиток політична думка античності набуває у творах учня Платона – Арістотеля (384-322 рр. до н. е.), погляди якого висловлювали інтереси середнього прошарку класу рабовласників.

Як і Платон, Арістотель висловлював тоталітарні тенденції. У його розумінні людина – частина держави, а особисті інтереси мають підлягати державним. На відміну від Платона Арістотель вважає, що приватна власність – це необхідна умова існування суспільства, як і сім'я. Арістотель критикував вчення Платона про досконалу державу, вважаючи, що треба шукати не «абсолютно найкращу державу», а такий політичний устрій, який може мати більшість існуючих держав.

Арістотель називав громадян вільними людьми, але свободу розумів лише як протилежність рабству. Громадяни вирішують тільки військові, законорадні та судові справи. Арістотелеві належить оцінка раба, як інструмента, який має душу. Сільськогосподарське та промислове виробництво – це доля рабів. Арістотель вважає нерівність – причиною обурення та переворотів, але пов'язує скасування рабовласництва тільки з розвитком техніки. Форми державного устрою Арістотель розподіляє за кількістю правителів і межі правління – на «правильні» та «неправильні». Правильний – це такий державний лад, за якого дбають про загальне благо, незалежно від того, править один, небагато або багато людей. До таких він відносить монархію, аристократію, політію (поєднання олігархії та демократії).

Неправильний – це такий державний лад, за якого правителі мають на меті приватні цілі. До таких він відносив тиранію, олігархію та демократію. На думку Арістотеля, неправильні форми розвиваються із правильних, коли мета загального блага замінюється приватними цілями одного, небагатьох або багатьох правителів. Він визначає два можливі типи ідеального державного устрою – аристократію і політію. При цьому для більшості полісів найкращою є саме політія, яка забезпечує найбільшу стабільність суспільства, оскільки в ньому володарюють середні верстви, а не багаті або бідні. Середні верстви забезпечують рівновагу сил у політичному житті. Політичний ідеал Арістотеля орієнтується не на минуле, а на сучасність і майбутнє. Створений ним категоріальний апарат, у тому числі й в науці про політику, вплинув на інші підходи в античній спадщині й значною мірою зберіг свою цінність і в наші часи.

Від демократичних Афін до аристократичної Спарти, від Риму в період Республіки до Римської імперії антична політична думку здолала довгий шлях і була викладена у творах різних мислителів.

На зміну античній політичній думці прийшла традиція нової епохи, яка ознаменувалася розвитком християнства. Воно успішно перетворювало політичні ідеали та філософські концепції на релігійні вчення про політику.

Політична думка епохи Середньовіччя та Відродження

Від своїх витоків християнство несло в собі ідею, яка втілювала мрію про рівність і соціальну справедливість. Проте реальність феодального життя була зовсім не такою, якою вона бачилась першим християнським пророкам. Церква активно втручалась у політику.

У різні