Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

У сучасній Україні, як і в інших державах, що переживають посттоталітарну трансформацію, питання посилення регульованості соціальних процесів є актуальним. Політичний аналіз виявляється потрібним для проведення ефективних економічних перетворень: встановлення конкурентного середовища, ствердження ринкових відносин, розвитку підприємництва. Заходи політичного характеру необхідні й для подолання негативних наслідків минулої системи та подолання кризових явищ перехідного періоду.

Разом із тим успіх демократичних перетворень залежатиме від збереження динамічного балансу між чинниками політичного й економічного характеру. Доволі значимими, зокрема, є розвиток вільної економічної діяльності, утвердження господарської ініціативи та широкий розвиток підприємництва. Економіка та політика взаємодіють опосередковано і через інші соціальні відносини. Тому характер їх взаємодії багато в чому залежить від змісту інтересів соціальних груп, що утворюють те чи інше суспільство.

Правова, юридична сфера закріплює в законодавстві основні принципи політичного панування. Воно постає своєрідним індикатором зрілості політики, держави й визначає межі припустимої політичної поведінки суб'єктів політичної діяльності, особливо правлячих кіл. В умовах тоталітарного режиму закон служить політиці, не регламентуючи владне свавілля («абсолютна влада розбещує абсолютно»).

Осмислення проблеми співвідношення політики й моралі розпочалось ще в давні часи. У цілому в історії філософської та політичної думки можна визначити три основні підходи:

а) перший з них (Н. Макіавеллі, Г. Моска, Р. Міхельс, І. Бентам та ін.) відкидає будь-яке серйозне значення моралі для політики;

б) другий підхід (Платон, Арістотель, Е. Фромм та ін.), навпаки, розчиняє політичні підходи в морально-етичних оцінках, його представники висловлюють думку, що етичні орієнтири є найсуттєвішими в людській життєдіяльності (однаково в усіх сферах, не відокремлюючи політику) ;

в) третій (А. Швейцер, М. Ганді та ін.) обстоює думку необхідності «ушляхетнення» політики мораллю. З цього погляду, мораль є важливим чинником оцінки політичної діяльності взагалі.

У політиці процес формування та реалізації інтересів первинно пов'язаний з моральним вибором людини. Уявлення про справедливість, характер відносин з державою, про межі свободи та рівність впливають на політичні установки та поведінку. У відносинах з державою (державною владою) людина керується вимогами користі та моральності. Мораль розміщує політичні питання у площині взаємовідносин добра та зла. Індивідуальний вибір більшою мірою залежить від морального апробування, тимчасом як професійні аспекти управлінської діяльності еліт містять мінімальний рівень моральної рефлексії.

Зрозуміло, що моральність політики умовна, тим більш, що моральна оцінка політичних засобів, що застосовуються, залежить від конкретної ситуації. Наприклад, держава може ефективно використовувати своє монопольне право на використання сили тільки тоді, коли має легітимність, тобто коли моральні почуття народу збігаються з нормами офіційної владної моралі. Однак у відносинах моралі та політики також необхідно встановити баланс – неприпустимий як гіперморалізм, що призводить до містифікації політичних уявлень і є шляхом до соціальних катастроф, так і нехтування моральними принципами, що характерно для багатьох, відомих історії диктаторських режимів. Якщо політика не відмежовується від моральних вимог, їй притаманне прагнення досягти цілей за рахунок меншої соціальної ціни, зберегти мир та злагоду.

Індивідуальний, груповий та загальнолюдський рівні політичної свідомості повинні бути об'єднані в інтегральній формулі з відповідними рівнями в системі етичних цінностей. Перевага одного із рівнів (елементів) негативна за своїм впливом, оскільки порушує динамічний баланс між політикою та мораллю, реальним та ідеальним. Для збереження цього балансу необхідно посилювати ті установки, що об'єднують суспільство, а не призводять до його розпаду. Стабільність суспільства передбачає важливими чинниками мораль, яка виступає джерелом політичного розвитку, та політику – як засіб зміцнення та формалізації у праві універсальних норм і цінностей моралі.

 

 

Стародавні суспільства мають багато спільних рис, зумовлених схожими умовами культурно-історичного розвитку, рівнем розвитку економічних відносин, способами господарювання, панівними світоглядними уявленнями та цінностями. Оскільки політичні відносини відображають реальне життя суспільства та держави, то у політичних уявленнях відображаються соціальна практика та специфіка суспільного буття. Політична думка тієї доби нерозривно пов'язана з особливостями суспільного устрою стародавніх держав – Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Китаю, Персії, міст-полісів Давньої Греції та різних форм держави Давнього Риму.

Традиційно визначається п'ять основних політичних концепцій, які створило людство за час свого існування (кожній з цих концепцій відповідає свій історичний період та етап розвитку людського суспільства), або точніше, в рамках яких розвивалася політична думка:

• міфологічна;
• філософсько-етична;
• релігійна;
• громадянська;
• соціальна.

Творці та носії міфологічної концепції політики – народи Давнього Єгипту, Вавилону, Індії, Персії. У ІІІ-ІІ тис. до н. е. у дельтах великих рік (Нилу, Тигру, Євфрату, Інду, Хуанхе) виникають могутні держави – Єгипет, Шумер, Аккад, Вавилон, Ассирія, Китай. Необхідність постійної організації складного іригаційного господарства зумовила розвиток цих суспільств шляхом зміцнення влади та державної централізації, що привело до створення політичних структур деспотичного типу.

Ці структури мали такі основні особливості:

• адміністративно-командне управління суспільством через міцний бюрократичний апарат;
• поглинання державою власності та господарчих функцій низових одиниць;
• централізований перерозподіл державою ресурсів.

Соціально-політичні уявлення давньосхідних суспільств мають переважно