Політика як соціальне явище. Історія розвитку політичної думки

Міфологічна традиція схвалює існуючий порядок і є теоретичним виправданням його необхідності. Наприклад, у Давньому Єгипті рабовласницька ідеологія знайшла свій вираз у таких творах, як «Повчання гераклієпольського царя своєму сину», в яких стверджується необхідність зміцнення державної влади шляхом проведення політики, що поєднує суворість до одних і прихильність до інших. Ті, хто не кориться верховній владі, гідні фізичної розправи, стверджують «Повчання».

Політичні ідеї Давнього Вавилону яскраво передані у законах царя Хаммурапі (XVIII ст. до н. е.), які є однією з найдавніших пам'яток права і законодавства. Зміцнення влади рабовласників і охорона інтересів службових людей – головна з ідей, викладених у цих законах.

Політична думка Давньої Індії відображувала релігійно-політичну ідеологію буддизму та брахманізму. Послідовники буддизму вважають, що світом править природний закон, а людські справи залежать від власних зусиль людей. Буддизм засновано на визнанні морально-духовної рівності людей. Для політичної думки Давньої Індії характерне поєднання ідеї твердої державної системи з релігійно-моральним індивідуалізмом. Саме у Давній Індії вдалося досить детально розробити концепцію людських обов'язків, однак правам людини приділялось значно менше уваги.

Певний відхід від ранніх міфологічних уявлень до релігійно-міфологічних відбувся у Давній Персії і пов'язаний з ім'ям Заратустри. Згідно з його вченням, у світі відбувається боротьба добра і зла і врешті-решт переможе добро. Держава повинна бути земним втіленням небесного царства, а монарх має захищати підданих від лиха, боротися зі злом у державі. Кастовий розподіл суспільства ґрунтується на вільному виборі кожним того чи іншого виду занять.

Справжні політичні теорії деспотичних держав, які мали раціоналістичний характер, були створені у рамках китайської суспільної думки. Давньокитайським філософам вдалося знайти основне джерело існування азіатського деспотизму – розподіл суспільства на тих, хто працює, і тих, хто керує. Головним питанням для китайських філософів була проблема ефективного управління суспільством. Вони запропонували кілька варіантів розв'язання цієї проблеми (конфуціанство та легізм, моізм і даосизм).

Конфуціанське подолання проблеми полягає у розробленні патріархально-патерналістської версії деспотичної держави.

Конфуцій (Кун Фу-цзи (551-479 рр. до н. е.) вважає, що найвищої ефективності управління державою можна досягти лише на принципах патріархально-кланової форми підлеглості – зі старшинством у родині.

Держава у Конфуція – це одна велика родина, в якій влада імператора – влада батька, а відносини правителів і підданих – родинні відносини.

Конфуцій пропонує будувати відносини у середині держави на засадах принципів доброчинності, які перебувають у системі «правил поведінки» – норм та ритуалів «Лі».

Політична концепція Конфуція розкривається через такі ідеї:

• суворий ієрархічний розподіл обов'язків між членами суспільства, в сім'ї, в державі за принципом «правитель повинен бути правителем, підданий – підданим»;
• культ предків, мудрості, знання;
• досягнення людьми рівня «благородного мужа», який є добрим і справедливим до народу, шанобливим до старших і вищих;
• правління гідних, талановитих (мерітократія) ;
• встановлення ідеальних відносин у сім'ї та державі відповідно принципу «чого не бажаєш собі, того не робиш іншим».

Конфуціанство (а з VI ст. н. е. – неоконфуціанство) було не тільки панівною ідеологією у Китаї, а й дістало розповсюдження в Японії, Кореї, В'єтнамі, у тому числі у вигляді певних різновидів цієї світової релігії.

Альтернативне розв'язання проблеми найкращого адміністрування запропонувала доктрина легізму, найбільш послідовно викладена Шан Яном (400-338 рр. до н. е.). Він поставив під сумнів практичну ефективність конфуціанських закликів до управління на засадах доброчесності й запропонував альтернативний варіант управління на засадах твердої системи адміністративних наказів – законів «Фа».

Шан Ян вважає, що основний фактор, що підриває засади суспільства, – це торгівці та ремісники, котрі перебувають поза системою безпосереднього бюрократичного контролю і збагачують себе, а не державу. Він убачає в цьому шлях до сильного народу і слабкої держави, а деспотизм може тривало існувати тільки при співвідношенні: «слабкий народ» – «сильна держава».

Слабким народом може бути лише контрольований народ, він повинен бути постійно заляканим і дисциплінованим. Основні методи побудови деспотичної держави – матеріальне стимулювання приватних власників, «зрівняння майна», тобто заохочення бідних до набуття власності, а багатих – до добровільної віддачі частини майна бідним; встановлення винагород та покарань тощо.

Однак реалізація ідей легізму прискорила крах династії Цинь у кінці IV ст. до н. е. Саме конфуціанство, а не легізм, стало офіціальною ідеологією Китайської імперії.

Окрім конфуціанства та легізму, в політичній думці Китаю треба вказати інші варіанти розв'язання проблеми стабілізації політичних структур:

1) ідеї моізму, проголошені Мо-цзи (479-400 рр. до н. е.), є певною альтернативою попереднім поглядам, їх сутність полягає у «казарменій» мінімізації споживання. Мо-цзи належить здогадка про договірне походження держави;

2) даосизм (від кит. «дао» – «шлях») – сутність якого полягає у відмові від штучних форм співжиття та поверненні до природної простоти й примітивізму. Держава повинна бути маленькою державою – селищем, а народ – неписьменним, що дозволить зробити головними методами державного управління «мудрість простоти», засновану не на знаннях, а на інтуїції.

Таким чином, основним досягненням китайської політичної думки було розроблення оригінальних методів політичного управління суспільством і їх утілення в дійсність.

Території, які утворюють Середземномор'я, також відзначилися унікальними політичними моделями. Античний варіант політичного розвитку, насамперед у