Поняття і структура норми права

- визначені – закріплюють однозначне правило поведінки, тобто учасники відносин позбавлені можливості для вибору іншої поведінки;

- не повністю визначені – вказують лише на загальні ознаки поведінки, в рамках яких суб’єкти уточнюють свої права та обов’язки самостійно;

- відносно визначені – вказують на права і обов’язки суб’єктів, але надають можливості для їх уточнення залежно від конкретних обставин;

– альтернативні – вказують на настання декількох правових наслідків

За способом викладення:

- проста – правило поведінки визначається у загальному вигляді без деталізації його ознак;

- описова – правило поведінки закріплюється повно, з деталізацією його ознак; чітко визначаються права і обов’язки учасників відносин;

ланкетна – закріплюється лише загальні ознаки правила поведінки, а для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до норм іншого нормативного акта іншої галузі права;

– відсильна – аналогічна бланкетній з тією різницею, що для встановлення ознак, яких бракує, слід звертатися до інших частин даної норми або до інших норм цієї ж галузі права.

3. За складом:

– прості – містять одне правило поведінки;

– складні – містять два або більше обов’язкових правил поведінки;

– альтернативні – містять декілька правил поведінки, суб’єкт може виконувати будь-яке з них.

Гіпотеза – структурний елемент норми права, який вказує на умови, за наявності або відсутності яких вступає в дію правило поведінки. Гіпотеза – невід’ємний елемент норми; її точність і визначеність є умовою реалізації норми. Відсутність такої визначеності ускладнює використання передбачених нормою можливостей її адресатами – громадянами, та їх об’єднаннями. Якщо ж норма закріплює повноваження державного органу, то невизначеність перерахованих в її гіпотезі умов надає йому право діяти на власний розсуд.

Види гіпотез:

1. За ступенем визначеності:

- визначена – вичерпно визначає ті умови, при наявності яких набуває чинності правило поведінки, що міститься у диспозиції норми права;

– відносно визначена – обмежує умови застосування норми права певним колом формальних ознак.

2. За формою вираження:

– абстрактні – умови застосування норми визначаються загальними родовими ознаками, що надає можливість охопити та врегулювати значну кількість однорідних випадків;

- казуальні – визначаються умови дії норми, використовуючи більш вузькі, спеціальні родові ознаки, тому норма права поширюється на більш обмежене коло випадків.

За складом:

- прості – містять одну обставину, необхідну для дії правової норми;

– складні – містять дві або більше обов’язкових обставин, за якими пов’язується дія правової норми;

– альтернативні – чинність норми права визначається залежно від однієї або кількох фактичних обставин (умов) і для настання правових наслідків досить наявності однієї з цих обставин.

Санкція – це частина норми права, яка містить вказівки щодо юридичних наслідків порушення правила, зафіксованого в диспозиції. Мета санкції – створення тих чи інших несприятливих наслідків для правопорушника або заохочувальних наслідків для суб’єктів, що виконують владний припис.

Види санкцій:

За ступенем визначеності:

- абсолютно визначені – чітко визначають вид та міру юридичної відповідальності;

– відносно визначені – межі юридичної відповідальності визначаються від мінімальної до максимальної або тільки до максимальної;

– альтернативні – вказують на декілька можливих засобів впливу на правопорушника, а доцільність застосування конкретного засобу визначається правозастосовчим органом, виходячи з особливості конкретної справи;

- посилкові – містять вказівки на санкції інших норм, до яких слід звертатися для визначення конкретного засобу впливу.

За характером наслідків: каральні (штрафні) ; правовідновлювальні (компенсаційні) ; заохочувальні.

За галузями права: кримінально-правові; адміністративно-правові; цивільно-правові; дисциплінарні. [8, с. 7].

 

 

 

У цьому і в наступних параграфах цього розділу основну увагу зосереджено на висвітленні питання про закріплення чи встановлення норм права у формі нормативно-правого акта (закону), котрий став основною формою права сучасних держав світу. Таку нормотворчість називають нормативно-актною. Зміст і значення інших форм (джерел) права розкриваються в розділі «Правоутворення. Джерела (форми) права».

Нормотворчість – офіційна діяльність уповноважених суб'єктів держави та громадянського суспільства по встановленню, зміні, призупиненню і скасуванню правових норм, їх систематизації. Головне призначення нормотворчості – формулювання нових правових норм, котрі притаманні соціальним відносинам, тобто моделювання суспільних відносин, які з позицій держави або громадянського суспільства (народу) є припустимими (бажаними) чи необхідними (обов'язковими). Зміна чинних і скасування застарілих правових норм сприяють утвердженню нових норм і, отже, вони входять до складу нормотворчості як його допоміжні вияви. [9, с. 41].

Ознаки нормотворчості:

1) здійснюється уповноваженими суб'єктами: а) державою, її органами (парламентом, урядом, міністерствами, місцевими адміністраціями тощо) ; б) громадянським суспільством (народом), його організаціями;

2) є формою владної вольової діяльності уповноважених суб'єктів, яка включає в себе вивчення, узагальнення і систематизацію типових конкретних правовідносин, що виникають у суспільстві; є не диктатом волі уповноважених

3) виражається у санкціонуванні існуючих чи встановленні нових, зміні чи призупиненні чинних і скасуванні застарілих правових норм на підставах, передбачених законом;

4) набуває завершення в письмовому акті-документі, що називається нормативно-правовим актом (законом). Результат