Повсякденність українського суспільства в її етнічному вимірі 1920-і рр

Сперте нестерпне повітря примушує уяву перенестись до клітки якихось великих хижаків з зоологічного саду.

[... ] Двоє чоловіків та жінка, – брудні, розхристані, не роздягаючись, лежать поруч у купі огидного лахміття, що заміняє собою постіль. «

На узбережжі Дніпра живуть сотні бездоглядних дітей, які ночують у просяному лушпинні, яке викидає державна зернопереробна фабрика № 2. Більша частина з них – гастролери із Ростова14.

Вкрай складними залишалися у повоєнну добу й умови життя пересічних добропорядних громадян. Існування городян на початку 20-х рр. можна з цілковитою відповідальністю кваліфікувати як критичне. Внаслідок величезних втрат житлово-комунального господарства впродовж війни та господарської розрухи, запровадження 8-годинного робочого дня та масових міграцій населення (зокрема, євреїв) територією республіки катастрофічно погіршилися житлові умови сотень тисяч людей. За підрахунками катеринославських властей у 1923 р. придатними для експлуатації було близько 60% житлового фонду. Існуючу ситуацію катеринославці окреслювали поняттям «житлова криза». Перенаселеність будинків спричиняла перманентне зростання квартирної платні, яка для низки категорій стала непідсильною. Стаття під назвою «Житло для робітника! Хто допоможе (З натури) « змальовувала проблеми катеринославських робітників, зокрема, подружньої пари похилого віку (чоловік – сторож, син у Червоній Армії). Літня жінка так живописала щоденну боротьбу за життя: «Дуже скрутно живемо, лише на хліб і вистачає. Займаємо кімнату з кухнею. Раніше 3 млн. сплачували, а з січня господиня сказала, аби платили по 15 млн., та за воду по млн. з особи, а ремонт повинні робити самі. А як ні, то можете забиратися з мого двору»15.

Практично неможливо назвати регіону в Україні, де б житлова проблема не становила найболючішого місця життя міста. Притаманні шахтарським поселенням у дореволюційну добу «тіснява, нестача світла та повітря, відсутність будь-яких зручностей, зовнішня потворність та безвихідь, нудота робітничих колоній», за спостереженням проф. Л. Шевякова на початку 20-х рр. далі погіршувалися. Каторжний труд та побутова невлаштованість – саме в таких обставинах виникали і плекалися високі мрії про «селище-сад» з усіма ознаками цивілізованого населеного пункту: сучасним проектуванням, озеленінням, спортивними й дитячими майданчиками16.

Санітарно-гігієнічні умови проживання у величезних регіонах залишалися жахливими. Епідемічні захворювання на тривалий час виводили з ладу десятки тисяч «нових будівничих соціалізму». Малярія, що вкладала у ліжко людей на термін до 6-ти місяців, охопила всю Південну Україну17. Епідемії паразитарних тифів, зокрема, висипного, які за спостереженнями лікарів безпосередньо залежали від неврожаїв та голоду, за їхніми ж прогнозами мали тривати до декількох років, тобто стали звичним явищем принаймні до 1925-1926 рр. Серед причин високої захворюваності на інфекційні хвороби лікар О. Григор’єв називав вошивість, відсутність санітарно-гігієнічних засобів та установ, рецидиви голоду, відсутність достатніх капіталовкладень держави у галузь охорони здо- ров’я18.

Найбільшою проблемою лишалося хронічне недоїдання. Власне, їжа перетворилася на нав’язливу ідею сотень тисяч мешканців України. Голодували вихованці дитячих комун (так називалися тоді дитбудинки), голодували їхні вихователі, годували селяни і робітники, голодували радянські службовці і навіть чекісти. У післяголодні роки гостроту проблеми намагалися дещо послабити шляхом організації закладів громадського харчування, в першу чергу для найменш забезпечених категорій населення та дітей, позбавлених батьківського піклування. Однак, вони спроможні були задовольнити потреби лише мізерної частини населення. Так, з 1 жовтня 1923 р. в Бердянську, Мелітополі та Запоріжжі були влаштовані їдальні для 250 дітей безробітних. У Катеринославі тоді ж відкрили ясла на 35 дітей безробітних19. Як значне досягнення відзначалося, що лікарні Катеринослава збільшили харчовий раціон хворих з 1 800 до 2 400 Ккал. Хворі щодня отримували м’ясне чи рибне блюдо, інколи – молоко.

Складні повоєнні часи з голодом, побутовою тіснявою, безробіттям, злиднями стали підосновою зневіри сотень тисяч людей, безлічі особистих трагедій. Додаток всеукраїнських «Вістей ВУЦВК» «Культура і побут» констатував зростання кількості самогубств по Харкову. Починаючи з 1921 р. крива самогубств стало тяглася вгору і щорічно перевищувала довоєнний рівень більш, ніж на 50%. Вкрай тривожними були показники самогубств серед жіноцтва. До 1925 р. залишалася позитивною тенденція зростання самогубств серед службовців (як жіночої, так і чоловічої статей). Висновки урядового органу були категоричними: «... Матеріальна незабезпеченість, безробіття є одна з найголовніших причин самогубства. Все сказане про самогубства змушує зараз ставити широке питання про боротьбу з ними, як з явищем масового захворювання населення»20.

На тлі жахливих внутрішніх проблем вражають обсяги уваги, яку радянська преса приділяла міжнародній політичній ситуації: перша – друга шпальти газет традиційно відводилися навіть (!) не для характеристики діяльності партійних і радянських органів, а для висвітлення подій у Німеччині, Польщі, Болгарії, економічного становища закордонного пролетаріату. Власне, політичні зведення дуже схожі на репортажі зі спортивних змагань, з напруженим очікуванням, що дружня «пролетарська команда» ось-ось переможе.

Не такими значущими, однак, все ж вагомими, були повсякденні турботи та потреби городян, перш за все – робітництва. Радянська преса перетворила робітника на центральну фігуру суспільного життя: все в його повсякденності – умови праці, соцзмагання, раціоналізаторство, взаємини з дружиною та дітьми, лікнеп, громадські навантаження, нові звички та обряди, підносилися як приклад для наслідування.

Побут робітників широко висвітлювала рубрика «Робітнича творчість і побут».