Повсякденність українського суспільства в її етнічному вимірі 1920-і рр

Несподіване продовження тема отримала в дописі згадуваного вище секретаря Катеринославської міськради Л. Поліщука «Быт партийной клячи». Принциповий переслідувач прогульників засідань міської ради констатував: десятки засідань, доповідей, громадських навантажень перетворюють партійця на заручника формальної громадської роботи, тоді як його власна родина (перш за все діти) лишаються без батьківської опіки. Висновок людини, яка потерпала від нікому не потрібної «радянської метушні», лунав, наче стогін: «Побут партійної клячі необхідно змінити в напрямку розвантаження партійця від суміщення, від десятків нікому не потрібних засідань, від непомірних витрат, що непомірним тягарем лягають на бюджет партійця»28. Л. Поліщук мріяв про створення громадських побутових закладів, які б «розвантажили дружину партійця від авгієвих стаєнь побуту» та, певне, сподівався на упорядкування роботи пересічного радянсько-партійного функціонера, однак відносне пом’якшення партійної дисципліни було нетривалим. Вже наприкінці 1923 р. газетні шпальти накрила лавина повідомлень про виключення з партії та винесення доган за недотримання партійного статуту (вінчання, участь у Водохрещі, хрещення новонароджених тощо) : партія посилила дисципліну й зайняла «кругову оборону», тепер вже проти внутрішнього ворога – дрібно-капіталістичних – непманських настроїв у партійному колі. А їх соціальна база, слід відзначити, зростала з року в рік.

Аналізові причин виродження партійця була присвячена стаття Е. Квірінга «Болезни партии»29. В ній тодішній очільник партійної організації Донбасу зазначав: переважна більшість сільських комуністів мають власні ділянки, зерно для засіву вони отримали від земвідділів у позику і замість того, щоб обробляти землю самотужки, віддали зерно селянам споловини чи взагалі винайняли (!) селян, фактично перетворившись хто на феодалів, хто на капіталістів. Була й третя група місцевих керівників нового ґатунку – вони, користуючись посадою, обробляли свою землю безоплатно, нарівні з громадським фондом. «У засів- ників є величезні пом’якшуючі вину обставини: вони голодували. Жорстоко голодували всі сільробітники та пов’язані з селом і, природно, в своїх пошуках виходу вони пішли шляхом найменшого опору, шляхом експлуатації так само голодного селянства, « – резюмував майбутній перший секретар республіканського партійного осередку. Втім, не тільки сільські комуністи, а й городяни використовували політичну кон’юнктуру для особистого збагачення. «На невідомо яким шляхом добуті гроші» вони купували будинки, здавали квартири в оренду, біля будинків підростали корови, городи... Врешті комуністи, за виразом Е. Квірінга, з головою занурювались у своє господарство і забували про стратегічну лінію партії. А вона зрештою полягала у створенні комуни у світовому масштабі – ладу, який цілковито виключав оренду землі, найм робочої сили, приватні будинки і квартири, власну корівку, город і т. і.

Зважаючи на особливості поточного моменту і перспективи пролетарської революції, Донецький губпартком у 1922 р. не видумав нічого кращого, аніж заборонити комуністам індивідуальну оренду будинків30. Втім, суто адміністративне рішення, ухвалене в перехідному 1922 р., ставало цілком умоглядним в умовах розгорненого непу. «Некомуністичний потяг до особистого збагачення», кваліфікований Е. Квірінгом як серйозна партійна хвороба під назвою «нэпообрастание», викликало до життя іншу болячку – ускладнення «перебросок». Першими на неї «захворіли» 1 000 комуністів-москвичів31, та врешті, вона була притаманна всім комуністам, які пускали «коріння» на місцях. Їх так само ставало рік від року складніше виривати з насиджених місць, де вони на той час вже мали кумів, сватів, будинки і земельку. Висновок партії був жорстким: якщо для старих комуністів («издерганных годами революционных лишений») ще можливий диференційований підхід, то щодо молоді «переброски» повинні використовуватися як випробування на відповідність партійному статуту. Пітерці, москвичі, харків’яни, кияни, вінничани, часто-густо уродженці Відня та Берну відправлялися до української глибинки – будувати комунізм у селах та колоніях етнічних меншин. Багато з них опинялися тут у цілковитій ізоляції, неспроможні вирішувати поставленні завдання, деградували й спивалися. «Партія не є сектою, вона не спілка тверезості і було б безглуздо вимагати «плати огньової» за випиту чарку вина. Але разом із тим партія не може змиритися з пиятикою, а тим більше з систематичною [... ]. П’яниця, що допивається до сварки, – пропаща людина, це вже не член партії і, крім того, він її дискредитує в очах широких мас»32, – підсумував симптоми третьої епідемічної хвороби партії Е. Квірінг.

Отож, суто життєвих проблем у партійному середовищі було вдосталь. Сукупність непоказного рівня освіченості, загальної культури комуністів, випадковість тогочасної кадрової політики, яка ігнорувала етнокультурну специфіку «широких мас», вперто твердячи, що для справжнього комуніста мовно- культурні бар’єри не перешкода, що комуністична істина знайде собі шлях усюди, а випробування тільки гартують сталь, на середину 20-х рр. завели виконавчу гілку влади, контрольовану прийшлими комуністами, у глухий кут. Проблема полягала в тому, що проголошена владою трудящих, більшовицька диктатура трималася, власне, на багнетах. Суспільство (у вигляді сегментованих етнічних та соціальних конгломератів) та влада існували в режимі ситуативної взаємодії, чи то у формі очевидного протистояння, чи то у формі латентного конфлікту. Натомість грандіозні плани соціалістичного будівництва, генеровані Кремлем у контексті нової зовнішньополітичної ситуації, чимдалі дужче вимагали зниження рівня конфліктності у відносинах між владою та суспільством, а у перспективі – відшукання консенсусу на взаємоприйнятних умовах.

Село суттєво відрізнялося від вируючого повоєнного міста у своїх повсякденних звичках. На відміну від поліетнічних міст, села України залишалися осередками виразної етнічності. Власне рівень соціально-економічного розвитку певного села (регіону), його культурне обличчя та колорит були безпосередньо пов’ язані з домінуючими етнічними групами. Село України мало значно виразнішу етнокультурну специфіку, яка проявлялася в усіх сферах його життя. Втім, до початку політики коренізації на етнічну специфіку села зважали лише в контексті завдань більшовицької агітації й пропаганди. Етнічна специфіка, як така, в цей час більшовиків не цікавила. Один з перших дописів, що стосувався життя етнічного жіноцтва, був присвячений болгарському жінвідділу с. Царево- дарівка Бердянської округи, і датований він тільки 23 серпня 1923 р. 33 З цілком зрозумілих причин серпень 1923 р. став висхідною точкою виходу етнічних громад з небуття. Із запізненням, поволі республіканська партійна організація, а за нею і преса реагували на доленосну постанову ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови» (1. 08. 1923 р.). – У В. -Токмацькому районі Мелітопільщини в німецьких селах всі завдання радянської влади виконуються вчасно, але «якось механічно», школи всі функціонують, населення переважно заможне34. Сількор С. Р., відзначаючи появу кочових циган у районі, зазначає неприпустимість знахарства, гадання та ворожби, котрими кормляться «ці гастролери». «... Пора вже було б привчити цей народ до осілого життя й заборонити їм бродити по селах і обдурювати селян. Це змусило б циган зайнятися якоюсь виробничою справою»35.

Отож, сплеск повідомлень про етнічні громади був не випадковим і визначався переорієнтацією внутрішнього політичного курсу більшовиків. До поворотного 1923 р. проблеми етнічних меншин накопичувалися й поглиблювалися в контексті проблем поліетнічного населення на цілком «інтернаціональних» засадах36. У чому ж полягала їхня сутність?

Періодичні видання відбивають картину суцільного світоглядного хаосу, який поглинув село у повоєнні часи. Численні дописи сількорів та подорожуючих можна звести до наступного: хата-читальна існує на папері, вчителі безвідповідальні та бездіяльні, діти покинуті напризволяще, обкрадають сади й баштани, підлітки та молодь пиячать, б’ються, влаштовують поножовщину37, процвітають самогоноваріння та безпросипна пиятика дорослого населення.

Статті з типовими назвами «Кулачные бои (Пора положить конец этому безобразию) «38 закликали рятувати підростаюче покоління, переключати його сили в клуби, читальні та театри.

Криком волаючого в пустелі лунали слова вчителів: «... Наша некультурність вражаюча, порівняно з буржуазними державами. Неохайність, бруд, вошивість заїдають більше 80% країни, хабар та пиятика – звичайні супутники темноти й невігластва, культурної відсталості населення».