Право на звернення до органів влади в СРСР та Радянській Україні у 1945-1991 рр. : характеристика та регулювання інституту

Отже, радянська нормативна база у сфері звернень населення, незважаючи на відображення цього права у Конституції СРСР 1977 року, звужувала предмет звернення до пропозицій і заяв (без урахування скарг), ставлячи за мету покращення діяльності державних органів і громадських організацій (хоча законодавче включення громадських організацій до складу адресатів звернень без сумніву було позитивним моментом).

Тим не менше, вже у постанові Ради Міністрів УРСР № 182 від 12 квітня 1979 року «Про додаткові заходи по дальшому поліпшенню роботи з листами і організації особистого прийому трудящих» було фактично присутнє чітке формулювання предмету звернення та зазначалось про необхідність «вдосконалення форм і методів роботи з листами, заявами і скаргами»27. А постановою № 210 від 27 квітня 1982 року затверджувалась окрема інструкція по веденню діловодства по пропозиціях, заявах і скаргах громадян у республіканських міністерствах і відомствах УРСР тощо.

Закон про порядок розгляду звернень громадян у СРСР прийнято так і не було. Наслідком, як вказує С. Ю. Кабашов, стали «численність, строкатість і відома розрізненість юридичних актів, що становлять правову базу інституту скарги»28. Причому у грудні 1989 року, Генеральний прокурор СРСР А. Сухарєв вніс до Верховної Ради СРСР проект такого закону, однак він не отримав підтримки. Так само у 1990 році не було підтримано законопроект Комітету Верховної Ради СРСР з питань гласності, прав і звернень громадян.

Тим не менше, результатом введення нової конституційної норми стало рішення Президії Верховної Ради СРСР від 4 березня 1980 року прийняти нову редакцію указу від 12 квітня 1968 року (№ 2534-УП). Указ зобов’язував усі державні органи систематично перевіряти стан справ по розгляду пропозицій, заяв і скарг.

30 листопада 1979 року було прийнято закон СРСР «Про народний контроль в СРСР». Відтепер комітети усіх рівнів, а також групи народного контролю селищних та сільських Рад стали створюватись відповідними Радами народних депутатів, а не органами виконавчої влади. Одним з напрямків роботи комітетів залишався розгляд скарг, заяв і пропозицій громадян.

Комітетом СРСР з науки і техніки, Державним комітетом СРСР зі стандартів та Головним архівнім управлінням при Раді Міністрів СРСР було розроблено «Типове положення про ведення діловодства по зверненням, заявам і скаргам громадян» № 463/162/298», яке було затверджено 30 листопада 1981 року. Цей документ вперше в Радянському Союзі встановив єдині загальносоюзні правила ведення діловодства зі зверненнями громадян.

лютого 1988 року було ще раз редаговано указ Президії Верховної Ради СРСР «Про порядок розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян» від 12 квітня 1968 року. Давалось визначення анонімному листу – «письмове звернення громадянина, що не має підпису автора із зазначенням прізвища, імені, по-батькові та даних про його місце проживання, роботу або навчання», та вказувалось, що анонімний лист розгляду не підлягає.

Значним внеском вже у розвиток адміністративної юстиції стало прийняття у 1980 році Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік, а у 1984 році – Кодексу УРСР про адміністративні правопорушення. Цими актами було закріплене право громадян на оскарження в суді винесених управлінцями постанов про притягнення до адміністративної відповідальності та встановлений порядок подання і розгляду відповідних скарг.

Також слід згадати, що існували і спеціалізовані правила звернень громадян в рамках карного, громадянського, арбітражного судочинства.

На нашу думку, слід згадати важливий момент – джерелами, що повинні були регулювати право на звернення в радянській Україні, були і міжнародні договори, згоду на обов’язковість яких надала Верховна Рада України, завдяки чому вони стали частиною законодавства України. Серед таких документів, зокрема, можна назвати Загальну декларацію прав людини, яка була прийнята і проголошена Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. та закріпила право усіх людей на звернення та рівний захист законом, ефективне поновлення в правах компетентним судом.

Отже, механізм впливу скарги на рішення влади в СРСР у порівнянні з довоєнним часом було суттєво удосконалено. Кожен громадянин або суб’єкт господарювання мали право скаржитись і активно цим правом користувались і відповідно мінімізація кількості звернень була критерієм ефективності діяльності номенклатурного апарату. Радянське керівництво приділяло цьому питанню значну увагу, про що свідчать постійні спроби (часто, однак, поверхневі), починаючи ще з другої половини 1940-х років, реформувати структуру та функції контрольних органів. Регулювання органами держконтролю, а не органами адміністративної юстиції було головною особливістю функціонування інституту звернень громадян в радянський період.

Аналіз становлення і розвитку інституту звернень громадян в радянській Україні, свідчить, що на той період, українське законодавство не виходило за межі встановлених у Радянському Союзі нормативно-правових норм та в цілому просто дублювало їх. Однак можна прослідкувати незначні, але самостійні рішення Ради Міністрів УРСР з цього питання – перш за все інструкції з ведення діловодства.

Значний вплив на інститут звернень справив указ Президії Верховної Ради СРСР від 12 квітня 1968 року «Про порядок розгляду пропозицій, заяв та скарг громадян», Конституція СРСР 1977 року (Української РСР 1978 року). Відбулось наповнення юридичним змістом відповідних гарантій реалізації наданих прав і свобод. Однак до прийняття Закону про порядок розгляду звернень громадян справа так і не дійшла.

Досвід розвитку державності свідчить, що адміністративна юстиція так само, як і багато інших правових інститутів, що використовувалися в зарубіжних державах, повинна мати місце в державі, заснованій на праві. Ідеям створення системи повноцінної адміністративної юстиції в СРСР перешкоджали ідеологічні догми і стереотипи, пануючі в тоталітарній державі.