Правова природа умовного засудження

Таким чином умовне засудження – це одна із форм звільнення від покарання, що заснована на переконанні суду про недоцільність відбування винним призначеного покарання взагалі при умові невчинення на протязі іспитового терміну нового умисного злочину, а також, належного відношення до громадського порядку та встановленим правилам поведінки. 

 

 

Розглянувши матеріали узагальнення судової практики, Пленум Верховного Суду відмічає, що суди України в основному правильно застосовують законодавство, що регламентує призначення мір кримінального покарання.

Разом з тим в діяльності судів в цьому питанні все ще мають місце істотні недоліки.

Не завжди забезпечується суворе виконання вимог закону про індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеню суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного та обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

У ряді випадків особам, які вчинили тяжкі злочини, раніше були судимі, а також особливо небезпечним рецидивістам необгрунтовано призначаються м'які міри покарання. Зокрема, ці норми безпідставно застосовуються до осіб, які заслуговують більш жорстких мір, або питання про їх застосування вирішується без належного врахування характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, тяжкості наслідків, що настали, і даних про особу винного.

Мають місце факти призначення покарання у вигляді позбавлення волі особам, які вперше вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства.

Окремі суди всупереч вимогам Кримінально-процесуального кодексу України не мотивують призначення покарання у вигляді позбавлення волі, коли санкція кримінального закону передбачає й інші покарання, не пов'язані з позбавленням волі.

Не завжди обговорюється питання про можливість застосування умовного засудження до позбавлення волі з обов'язковим залученням засудженого до праці, відстрочки виконання вироку і штрафу, якщо для цього є передбачені законом підстави.

Допускаються помилки при призначенні покарання за сукупністю злочинів і вироків.

Призначаючи покарання за правилами Кримінального кодексу України, суди не завжди враховують, що вчинення особою декількох злочинів свідчить про її підвищену суспільну небезпечність, і не у всіх необхідних випадках застосовують повне або часткове складання покарань, призначених за окремі злочини.

При призначенні покарання за кількома вироками окремі суди недостатньо враховували тяжкість раніше і знову вчиненого злочинів, дані про особу винного і обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Інколи, призначаючи покарання, суди враховують обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені законом.

В окремих випадках суди ще недооцінюють значення додаткових мір покарання, а при їх призначенні допускають істотні помилки.

Суди касаційної та наглядної інстанцій не завжди своєчасно виправляють помилки, які допускають суди першої інстанції при призначенні кримінального покарання.

Враховуючи вище сказане Верховний Суд України зобов’язав суди усунути вказані недоліки на практиці призначення мір кримінального покарання. Відповідно Кримінального кодексу України суди повинні забезпечити суворо індивідуальний підхід до призначення покарання з урахуванням характеру і ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи винного і обставин справи, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

Винним, які вчинили тяжкі злочини, особливо такі, як розкрадання державного або громадського майна у великих та особливо великих розмірах, одержання хабара, посередництво в хабарництві або дача хабара за обтяжуючих обставин, спекуляція за обтяжуючих обставин, розбій, умисні тяжкі тілесні ушкодження, а також особам, раніше судимим і вперто не бажаючий залучатися до чесного трудового життя, керівникам, організаторам і активним учасникам організованих злочинних угруповань повинні призначатись передбачені законом суворі міри покарання.

Разом з тим, щодо осіб, які вчинили менш небезпечні злочини і здатні виправитись без ізоляції від суспільства, потрібно ширше використовувати надані законом можливості для призначення покарань, не пов'язаних з позбавленням волі.

Вирішуючи питання про вид і розмір покарання в кожному конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного із співучасників у вчиненні злочину та ін.).

Враховуючи, що дані про особу підсудного мають істотне значення для визначення виду і розміру покарання, суди повинні всебічно, повно і об'єктивно їх досліджувати. Зокрема, необхідно виявляти ставлення підсудного до праці, навчання, громадського обов'язку, поведінку на виробництві і в побуті, працездатність, стан здоров'я, сімейний стан, дані про минулі судимості. Всі указані обставини повинні бути досліджені і оцінені судом.

При відсутності у справі даних, що достатньо повно характеризують підсудного, або коли ці обставини недостатньо повно досліджені на попередньому слідстві, суд повинен усунути ці прогалини.

Якщо ж в умовах судового розгляду зробити це неможливо, то справу належить повернути на додаткове розслідування.

В мотивувальній частині вироку суд не може посилатися на обтяжуючі відповідальність обставини, які не передбачені Кримінальним кодексом України (наприклад, невизнання підсудним своєї вини, нерозкаяння, несприяння розкриттю злочину, невідшкодування заподіяної шкоди, відсутність обставин, що пом'якшують відповідальність, і та ін.).

Недопустимо додатково враховувати при призначенні покарання пом'якшуючі чи обтяжуючі обставини, що містяться в диспозиції статті Особливої частини кримінального закону, як ознаки злочину.