Предмет і метод економічної теорії

Не всяке зростання боргу держави перетворюється на «борговий тягар». Для оцінки безпеки подальшого зростання державного боргу важливе значення має порівняння приросту обсягу реального ВВП та реальної ставки відсотка на обслуговування боргу. Якщо реальна ставка відсотка за борг перевищує темп приросту реального ВВП, то державним боргом неможливо управляти,  зростає  співвідношення  «Борг/  ВВП»,  тобто  борговий  тягар  посилюється. Небезпечною також є ситуація, коли весь приріст ВВП використовується для виплати процентів на обслуговування боргу. Якщо ж ставка відсотка є меншою за темп приросту ВВП, то таке зростання боргу не створює небезпеки і є бажаним для суспільства.

Держава, що вдається до запозичень, мусить управляти державним боргом. Управління державним боргом — це система заходів держави, пов’язана з: 1) вивченням кон’юнктури на ринку позичкового капіталу; 2) випуском та розміщенням нових боргових зобов’язань; 3) погашенням нових боргових зобов’язань; 4) виплатою відсотків на позики; 5) зміною строків позик; 6) зміною відсоткових ставок на позики (конверсія); 7) анулюванням боргу (у випадку фінансової неспроможності держави). Держава може рефінансувати свій борг, тобто випустити нові боргові зобов’язання для розрахунку за старі борги.

 

3. Система оподаткування та її елементи. Класифікація податків. Крива Лаффера

 

Головним джерелом доходів держави є податки.

Податки — обов’язковий внесок до бюджету відповідного рівня платниками податків у порядку та на умовах, визначених законодавством.

Податкова система — сукупність чинних у країні податків, форм, принципів та методів їхньої побудови, а також інститутів та організацій, що забезпечують вилучення їх, здійснюють контроль за дотриманням податкового законодавства.

Функції податків безпосередньо пов’язані з функціями фінансів: 1) фіскальна – централізація частини ВВП у бюджеті на загальносуспільні потреби; 2) розподільча    – перерозподіл вартості ВВП між державою, юридичними та фізичними особами;  3) регулююча – вплив податків на різні аспекти діяльності їхніх платників.

Податки — один із найважливіших важелів державного регулювання економіки. Через податкову політику держава може стимулювати (обмежувати) обсяги національного виробництва, ступінь ділової активності, виробництво суспільних благ. Переважна більшість суспільних зручностей оплачуються за рахунок податків. Водночас податки спотворюють кінцеві результати процесу розподілу ресурсів і деформують структуру виробництва. Система оподаткування найкращим чином виконує своє функціональне призначення тоді, коли вона найменшою мірою спотворює економіку.

Оподаткування повинно спиратися на такі принципи як: 1) обов’язковість; 2) оптимальне поєднання економічної ефективності та соціальної справедливості; 3) відносна стабільність у коротко- та середньостроковому періоді і гнучкість у довгостроковому періоді; 4) прогресивний характер оподаткування; 5) захист вітчизняного виробника; 6) уникнення подвійного оподаткування.

Система оподаткування складається з таких елементів: 1) суб’єкт (платник податків) —

 

юридична  чи  фізична  особа,  що  сплачує  податки;  2)  об’єкт  оподаткування  —  кількісно визначений економічний феномен, який служить базою для оподаткування. Іншими словами, податкова база — це грошова сума, з якої вилучається податок; 3) джерело оподаткування — дохід  платника  податку,  що  підлягає  оподаткуванню.  Якщо  оподатковують  власне  дохід  або майно, що забезпечує дохід, то  джерело та об’єкт оподаткування взаємно пов’язані, оскільки власне дохід є джерелом сплати податку. Якщо ж сплачується податок на майно чи землю, які перебувають в особистому користуванні й не приносять доходу, такий взаємозв’язок втрачається.

Податкова ставка (норма оподаткування) — законодавчо встановлений розмір податку на одиницю оподаткування. Податкова ставка може існувати в таких формах: 1) середньої податкової ставки — відношення обсягу податків до величини доходу, що підлягає оподаткуванню; 2) граничної податкової ставки — відношення приросту податків до приросту доходу, що підлягає оподаткуванню; 3) податкові пільги — звільнення від податків або зменшен- ня податкових ставок.

Розрізняють такі види податкових пільг:

—        прискорена амортизація основного капіталу (списання амортизації в обсягах, що значно перевищують реальне зношування капіталу). За своїм змістом прискорена амортизація тотожна податковій субсидії підприємницькому сектору. Вона зменшує прибуток, належний до оподаткування, прискорює оборот основного капіталу, створює стимули для прискореного оновлення основного капіталу;

—        інвестиційний податковий кредит, по суті, є фінансуванням державою інвестицій приватного бізнесу. За своїм змістом він є податковою знижкою. Його обчислюють як відсоток від вартості основного капіталу і вилучають безпосередньо із суми податку, а не з доходу, який підлягає оподаткуванню. Це зменшує на величину знижки вартість заново придбаного устаткування.

Податкова квота характеризує рівень оподаткування і визначається як частка податку в доході платника. З точки зору соціальної справедливості, цей елемент оподаткування має бути обов’язковим у формуванні механізму оподаткування. Але введення податкової квоти зменшує можливість впливу податків як економічного регулятора держави. Тому податкова квота законодавчо не встановлюється.

В залежності від характеру   зв’язку між податковою ставкою та розміром доходу розрізняють такі методи оподаткування:

—         пропорційне оподаткування — не враховує диференціації доходів при встановленні податкової ставки;

—         прогресивне оподаткування — середня ставка прогресивного податку зростає в міру збільшення доходу; платник податків сплачує не тільки більшу суму податку, а й більший відсо- ток (частку). Прогресивне оподаткування справляє найсильніший тиск на осіб з високими доходами;

—         регресивне оподаткування ґрунтується на зниженні ставки податку в міру зростання доходу. Такий метод оподаткування вигідний для осіб із високим рівнем доходів, але обтяжливий для дрібних платників податків.

Американський економіст А. Лаффер  дослідив зв’язок між розміром податкової ставки та обсягами податкових надходжень до бюджету. Графічне зображення цієї залежності відоме як крива Лаффера (рис. 11.1). Ця крива виявляє таку ставку оподаткування, за якої податкові надходження досягають максимального обсягу (N). При подальшому зростанні податкової ставки нівелюються стимули до підприємництва та праці, знижується податкова база та податкові надходження  до  бюджету.  При  податковій  ставці  100  %  держава  не  отримуватиме  доходу, оскільки охочих працювати безоплатно немає.

 

 

 

 

 

Рис. 11.1. Крива Лаффера

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

тощо);

 

Класифікація податків здійснюється за декількома критеріями, а саме:

1) залежно від рівня державних структур:

—загальнодержавні (встановлюються державними органами влади вищого рівня);

—місцеві (встановлюються місцевими органами влади та управління).

2) за об’єктом оподаткування:

—податки на доходи фізичних і юридичних осіб (заробітну плату, прибуток, ренту

 

—податки на майно (сплачуються постійно впродовж усього часу перебування майна

 

у власності);

—податки на споживання (сплачуються при використанні доходів).

3) за методом стягнення:

—         розкладні — спочатку встановлюється обсяг податкових надходжень, необхідних для потреб держави, а потім цю суму розкладають на окремі частини за територіями і, нарешті, між окремими платниками;

—         окладні — встановлюються спочатку податкові ставки, а далі — розмір податку для кожного платника.

4) за формою оподаткування ( що є визначальним критерієм класифікації): а) прямі —

вилучаються безпосередньо у власників майна, отримувачів доходу; б) непрямі (опосередковані)

— вилучаються у сфері реалізації або споживання товарів та послуг, тобто перекладаються на споживача і не залежать від рівня доходу.

Прямі податки, у свою чергу, набувають двох форм:

—реальні (земельний податок, домовий, на грошовий капітал і т. ін.);

—         особисті  —  встановлюються  для  конкретного  платника  особисто  (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток корпорацій, на спадщину, на дарування, на приріст капіталу, на майно і т. ін.).

Непрямі податки поділяють на три групи: фіскальні монополії, акцизи і мито.

Фіскальні монополії — це встановлені державою ціни на товари та послуги, які забезпечують їй певні грошові надходження, тобто є своєрідним джерелом доходів держави від реалізації монополізованих товарів. Монополія держави може бути повна і часткова. Повна монополія виявляється у виключному праві держави на виробництво і реалізацію певних товарів за встановленою нею ціною. Об’єктом повної монополії зазвичай є такі товари масового споживання, як сіль, сірники, горілчані та тютюнові вироби тощо. Часткову монополію держава реалізує через монополізацію нею або тільки ціноутворення, або виробництва і ціноутворення, або ціноутворення і реалізації.

Акцизи  —  це  непрямі  податки  у  вигляді  надбавки  до  ринкової  ціни,  яка  (надбавка)

належить   державі.   У   перекладі   з   латинської   мови   accido   («акциз»)   означає   «відрізати»,

«відсікати». Акцизи існують у таких формах:

—фіксовані — встановлені на одиницю товару в грошовому вираженні;

 

—пропорційні — як відсоток до обсягу реалізації;

—         специфічні  —  на  окремі  види  товарів  (вироби  із  золота  і  срібла,  автомобілі, тютюнові вироби);

—         універсальні — встановлені на весь обсяг реалізації (податок з продажу, податок з обороту, податок на додану вартість).

Податок на додану вартість (ПДВ), податок на прибуток та прибутковий податок з громадян — найпоширеніші види податків у світовій практиці оподаткування.

Мито — встановлюється за ввезення та вивезення товарів через кордон або за транспортування іноземних товарів на території певної країни транзитом.

Розрізняють такі форми мита.

1. За походженням — експортне й імпортне.

2. За метою:

—фіскальне — має бюджетне призначення;

—         протекціоністське  —  для  захисту  вітчизняного  ринку  від  конкуренції  з  боку іноземних товарів та послуг;

—         антидемпінгове  —  встановлюється  на  багатосторонній  основі  з  метою  розвитку світової торгівлі. Воно невелике за розміром і є перехідною ланкою до безмитної торгівлі;

—         статистичне  —  для  обліку  експортно-імпортних  операцій  в  умовах  вільної зовнішньої торгівлі (не має бюджетного призначення);

—         компенсаційне   —   встановлюється   за   угодою   торговельних   сторін   з   метою уникнення цінової конкуренції між ними.

3. За ставками:

—специфічне — встановлене на одиницю товару;

—адвалорне — як відсоток від вартості товару та послуг;

—змішане — яке передбачає чинність адвалорного і специфічного мита.

У співвідношенні прямих та непрямих податків частка прямих податків у структурі податкових надходжень до державного бюджету тим більша, чим багатша держава. Це не означає другорядності непрямих податків. Останні мають багато як переваг, так і недоліків.

Перевагами непрямих податків є:

—       швидке  надходження до  бюджету,  оскільки  оподатковуються  реалізація  та споживання;

—рівномірність вилучення у територіальному аспекті;

—       мотиваційна роль у створенні державою умов для виробництва і реалізації як передумови стабільності податкових надходжень;

—         обмеження споживання одних груп товарів та послуг і розширення інших завдяки диференціації податкових ставок державою.

Недоліками непрямих податків:

—неадекватність податків розміру доходів платників;

—непомірна обтяжливість для малозабезпечених верств населення.

До останнього часу в Україні переважали непрямі податки. Це пояснюється: 1) низьким рівнем доходів переважної більшості юридичних та фізичних осіб; 2) значною часткою «тіньового» сектору економіки; 3) великою кількістю збиткових підприємств; 4) низьким рівнем податкової культури.