+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
12
Мова:
Українська
української соціогуманітаристики. Доба відносно «нормальної науки», з якою тією чи іншою мірою асоціюються революційно-романтичні двадцяті, добігала свого кінця.
До сюжетів і проблем українського історієписання 1920-х рр. О. Оглоблин неодноразово повертався у своїх текстах у вигляді автобіографічних екскурсів, мемуарних ремінісценцій і наукових рефлексій. Стаття «Проблема схеми історії України 19- 20 століття (до 1917 року) « сполучає як шар особистих спостережень автора стосовно української історіографії 1920-х рр., який підноситься до цілісної рецепції цієї доби, так і пласт самобутніх рефлексій, пов’язаних із переосмисленням, точніше реконцеп- туалізацією провідних проблем тогочасного історичного знання.
Архітектоніка розвідки О. Оглоблина складається з трьох композиційних частин: а) історіографічного екскурсу, котрий окреслює діапазон інтелектуальних очікувань і концептуальних пропозицій, які тільки-но визрівали чи проступали на полі українського історієписання 1920-х рр. ; б) формалізованого, ба навіть лапідарного переліку основних проблем концептуалізації, або, як зазначає О. Оглоблин, «макета» чи «проекту схеми»; в) авторських застережень щодо суперечностей і викликів, які неодмінно мають постати у процесі концептуалізації. Ці застереження поділяються на два тематичних блоки, зокрема обіймають царину періодизації та найважливіших передумов для наукового опрацювання й розробки проекту/проектів схеми української історії ХІХ-ХХ ст., як-от програма монографічних студій і видання історичних джерел.
Примітною рисою викладу О. Оглоблина є те, що він ґенералізує свої спостереження за провідними дослідницькими осередками 1920-х рр., навколо яких формувалися наукові школи М. Грушевського, Д. Багалія, М. Слабченка М. Яворського. Крім того, автор зупиняється на власних наукових практиках, які наприкінці 1920-х рр. зі сфери соціально-економічної історії поступово перетікали до студіювання політичної й культурної минувшини.
Такий підхід О. Оглоблина здебільшого наслідував проблематику та сюжетну канву його історіографічних оглядів 1950-1960-х рр. і, заразом, виступав як своєрідна преамбула чи історіографічне введення читача до проблем концептуалізації в українській історіографії 1920-х рр. Тож О. Оглоблин обстоював думку, що практично всі тогочасні наукові школи істориків у підрадянській Україні, хоч і по-своєму, але безпосередньо брали участь у розробці та висуненні концептуальних пропозицій щодо студіювання української історії ХІХ – початку ХХ ст.
Загальний перелік сюжетів з обсягу концептуалізації, намічений автором, складається із семи проблем або проблемних блоків: 1) конституювання «українського територіального масиву»; 2) становлення «єдиного національно-господарського організму» в «оточенні чужого економічного світу»; 3) політичний статус і стан України в Російській імперії; 4) «українська провідна верства»; 5) соціальна структура України; 6) культурний процес; 7) «процес формування модерної української нації».
Зауважимо, що низка окреслених проблем, зокрема формування «господарського організму», безперечно тяжіє до текстів О. Оглоблина 1920 – початку 1930-х рр. Більше того, ідея автора щодо конституювання «українського територіального масиву» була затребувана вітчизняною історіографією. Скажімо, ця теза О. Оглоблина згадувалася у відомій розвідці О. Пріцака , котрий переформулював її у вигляді положення про «територіальну минувшину» чи «територіальний час» на кшталт відомих означень французького історика Ф. Броделя.
Та загальна конфіґурація чи ієрархія проблем, вибудувана О. Оглоблиним, безперечно відображала і його пізніші наукові практики часів еміґраційного/ діаспорного побутування. Варто, приміром, згадати його студії, присвячені Хмельниччині , Мазепиній добі , «людям Старої України» , історії української політичної думки та ін. Не випадково застереження автора щодо спеціальної, точніше інструментальної, ролі періодизації, котру у жодному разі не варто перебільшувати чи абсолютизувати, виказують величезний досвід О. Оглоблина як історика.
Зрештою текст, присвячений конструюванню схеми історії України ХІХ – початку ХХ ст., репрезентує не тільки нову реконцептуалізацію старих проблем, довкола яких розгорталася та циркулювала історична думка 1920-х рр., а й своєрідну спробу О. Оглоблина звести інтелектуальні порахунки з болісною, травматичною, хоч і на той час уже доволі давньою, минувшиною.
***
Текст О. Оглоблина відтворюється за публікацією 1971 р. Окремі друкарські огріхи й механічні помилки виправлено без застережень. До статті долучено примітки історіографічного спрямування. На відміну від наших коментарів посилання О. Оглоблина позначено числами з астериском (*). Авторське виділення окремих слів курсивом і заголовними літерами, а також бібліографічне оформлення наукового апарату подається за виданням 1971 р.
Доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАНУ О. В. Ясь
Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року) *
Року 1904 великий український історик Михайло Грушевський виступив з науковою критикою традиційної – «звичайної» схеми історії Східньої Европи, яка протягом кількох століть була «святая святих» російської історіографії, здобула собі велику популярність у світовій науці, а в 20 столітті стала догмою совєтської історіографії. Слушно скритикувавши «звичайну схему “руської” історії», Грушевський, у своїй монументальній Історії України- Руси і в своїх загальних оглядах української історії, дав свій, український, опертий на кількасотлітніх традиціях української історіографії проект нової схеми історії Східньої Европи й зокрема України1*. Цей проєкт був одностайно прийнятий новою українською історіографією й знайшов собі подекуди прихильний відгук у неукраїнській,