Проблема схеми історії України 19-20 століття (до 1917 року)

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

попередніх шістьох проблем, але й має самостійне й величезне історичне значення – це процес формування модерної Української нації. Без цієї проблеми поставлення й розв’язання всіх інших проблем мало б, у кращому разі, лише обмежене й умовне значення. А найголовніше те, що, не розв’язавши цієї проблеми, не можна ні зрозуміти модерної історії України, історії нашої сучаснос- ти, ні відкрити правдивий шлях для майбутньої української історіографії, що є головним завданням нашої історіографічної доби й головним обов’язком нашої ґенерації істориків України.

Цими – хоч основними – проблемами не вичерпується, звичайно, зміст історії України 19 – початку 20 століття. Є ще чимало спеціяльних питань, які вимагають свого дослідження й висвітлення. А втім, кожна з вищезгаданих проблем, по суті, являє собою цілий і здебільшого досить складний комплекс питань, тим важчих для дослідження, що український історичний процес 19- 20 стол. відбувався в дуже скомплікованих умовинах загального історичного розвитку Східньої Европи того часу. Ці умовини визначають для історика- дослідника 19-20 стол. такі головні ровїиіаїа:

Історію України цієї доби, зокрема на терені Великої України, треба розглядати й вивчати лише, як самостійний історичний процес.

Історію України цієї доби, зокрема на терені Великой України, треба розглядати в масштабі цілої Східньої Европи, з особливим узглядненням українсько-російських відносин.

Історію України цієї доби, на всіх українських землях, не можна обмежувати «лише потоком національно-культурного розвитку, а треба бачити в ній широку й повноводну течію економічного, політичного й культурного життя великої країни та її великого народу»8*.

До тих трьох основних ровїиіаїа ми хотіли б додати ще один, бодай, як дезидерат40. Як і в кожну добу нашої історії, дослідник 19-20 століття мусить належну увагу приділити не лише процесам, інститутам, ідеям і подіям досліджуваної доби, але й усім тим, більшим і меншим, діячам, які творили цей історичний процес і, так, чи так, добре, чи зле, керували ним або впливали на нього.

Лише тоді, коли ці студії і досліди будуть переведені, бодай в основних рисах і з додержанням усіх вимог науково-історичної методології, історик зможе побачити правдиве, реальне, а не уявне обличчя України 19 – початку 20 століття й дати наукову синтезу українського історичного процесу цієї доби в своїх повноцінних творах.

***

Нам хотілося б торкнутися ще одного питання, вага якого для схеми історії 19-20 століття цілком очевидна. Це питання про періодизацію цього відтинку історії України. Звичайно, кожна періодизація є умовна. Й здебільшого вона подиктована не так науковими, як практичними потребами й інтересами. Але періодизація історії України 19-20 стол. має специфічні труднощі. Пов’язання, а іноді й залежність українського історичного процесу від російського й, mutatis mutandis41, на Західньо-Українських Землях від польського й австро-угорського – ускладнюють завдання дати науково-обґрунтовану періодизацію історії України, особливо останніх століть.

В періодизації української історії 19-20 стол. звичайно застосовують загально-імперський, по-суті, російський критерій. Російська, а за нею й новітня совєтська історіографія простісінько включає історію російської України до складу російської історії, цілковито іґноруючи властивості Українських земель та їх історичного процесу й уживаючи майже тотожньої термінології («Новоросія», «Юго-Западный Край», а навіть «Малоросія», чи «малороссийские губернии», в розумінні цілої російської України). Слідом за російською (совєтською) йде й українська совєтська історіографія, хіба-що іноді зберігає деякий термінологічний декорум української окремішности.

Канонізована совєтська періодизація історії 19-20 стол. вживає два види періодизації: а) загальну, побудовану на економічному або, точніше, соціяль- но-економічному ґрунті («февдально-кріпацька», а для 19 ст. – «дореформна доба», «доба капіталізму», «доба імперіялізму») ; й б) спеціяльну, яка пов’язана з історією революційних рухів у Росії й реакції на них з боку царського уряду («декабристи», «революційна ситуація кінця 50-их – початку 60-их pp. 19 ст. «, «народництво» (в його різних видах), або «революційно-демократичний рух»; «марксизм»; «революція 1905-1907 рр. «; «доба реакції»; «період нового революційного піднесення 1910-1914 рр. «; «період першої світової війни» тощо).

Досить легко помітити, що в усій цій – спеціялізованій і деталізованій періодизації є чимало схоластики, штучности, при чому втрачається сенс самої історичної періодизації, бо в основу її кладеться не універсальний науковий критерій, а специфіка окремих процесів і явищ, а навіть просто поодиноких подій. Так, чи так, дотепер в історії України 19-20 стол. застосовується звичайна й загальна російська періодизація. Це явище і цю тенденцію не можна вважати за нормальні – вони просто ненаукові. Треба шукати інших критеріїв і інших шляхів.

Немає жадного сумніву, що періодизація історії України 19-20 стол. мусить бути побудована на основі самостійности українського історичного прогресу, оперта передусім на українському історичному матеріялі й так, чи так пов’язана з історичним розвитком Східньої Европи й цілого европейського світу. На нашу думку, розроблення загальної періодизації історії України 19-20 стол. – це справа майбутнього. А тим часом можна застосовувати, в разі

«Із відповідними змінами» (лат.).

потреби й можливости, як тимчасовий засіб, спеціяльну періодизацію в межах тої чи іншої проблеми, тої чи іншої ділянки історичного життя України.

***

Картина, яку ми щойно побачили, може вразити дещо темними фарбами сучасного стану науки щодо історії України 19 – початку 20 століття. Можливо, дехто закине нам недооцінку або й нехтування тої чималої роботи, яку досі виконала українська й неукраїнська, головне російська й почасти польська й закордонна, історіографія в цій царині. Ні! Ми знаємо цю роботу й високо, хоч і критично, оцінюємо її наслідки. Але так само знаємо й не боїмося сказати це одверто, що історична наука, зокрема українська, ще далеко не виконала, не встигла виконати або не могла виконати свого обов’язку щодо історії українського 19-20 століття, його дослідження та його синтези. Знаємо також, що сучасність – наукова, академічна, врешті політична – вимагає від нас, щоб ми приділили цій справді цілині української історії належну увагу навіть тут, на чужині, де ми такі бідні на джерельний матеріял.

Що-ж ми повинні й що можемо тепер і в ближчому майбутньому зробити? Найлегше, мабуть, буде створити проєкт або, може, низку проєктів схеми історії України даної доби. Годі заперечувати можливість такого проєкту (чи проєктів) або легковажити його (чи їх) вартість, чи принаймні корисність, зокрема для практичних потреб навчання або популяризації. Зрештою, ніхто не заборонить нікому складати такі проєкти. Але кожна наукова схема мусить бути побудована на науково проробленому, критично перевіреному й документально обґрунтованому матеріялі. Інакше це був би будинок без фундаменту.

Отже, головне, невідкладне й, безперечно, нелегке завдання – це розпочати наукові студії монографічного характеру над окремими проблемами й питаннями української історії 19-20 століття. Треба скласти бодай орієнтовний тематичний плян цих студій і дослідів, довівши його до відома ширших кіл істориків, українців і неукраїнців, що зацікавлені у східньо-европейській історичній проблематиці. Передусім це торкається наших учнів – докторантів україністики. Останнє, зокрема, можна зробити шляхом заведення до програми університетських студій відповідних курсів і семінарів з історії України 19-20 століття. Треба також опрацювати плян видання й перевидання бодай головних джерел і наукової літератури до історії України цієї доби. Хотілося б вірити – тут дозволимо собі звернутися до наших істориків на Батьківщині, – що, не зважаючи на все, що вільно, чи невільно ділить нас, вони звернуть увагу на цю, досі занедбану й забуту ділянку українського джерелознавства, хоч би за добрим прикладом істориків совєтської Росії, і в недалекому майбутньому дадуть українській і світовій науці низку так потрібних для неї джерельних видань.

Отже, слідом за нашими попередниками – історіографічною ґенерацією 1920-их років, ставимо на порядок денний цю важливу й актуальну справу, що, як нам здається, не може не цікавити також наших колеґ на Україні. І які б ми не були ще далекі від реалізації цієї справи, як довго ще довелося б нам, чи, може, й нашим наступникам чекати на створення наукової схеми історії України 19-20 століття, треба вже тепер починати це діло, й можна з надією дивитися на майбутнє цієї проблеми. Бо правильний напрямок вартий половини пройденого шляху.