Проблемні питання діяльності радянських партизанських формувань Північно-східної України періоду їхнього становлення

 

О. П. Білоус

Аналіз проблематики становлення радянського партизанського руху в Україні у другій половині 1941 р. : роль ЦК КП (б) У та НКВС УРСР у формуванні партизанських загонів на території Північно-Східної України, ставлення до руху Опору місцевого населення; трагедія сіл регіону, внаслідок партизанської боротьби.

Ключові слова: рух Опору, партизанський рух, партизанський загін, Північно-Східна Україна.

Незважаючи на широкий інтерес істориків до партизанського руху, надмірну опіку цієї проблематики з боку радянської партійної номенклатури, дотепер вказана тема залишається цікавою для досліджень. Спогади учасників та наукові дослідження в період існування Радянського Союзу, здебільшого, зображали учасників руху Опору «міфічними героями», такими собі ідеальними борцями за справедливість, на окупованих Вермахтом українських землях, універсальними вояками, позбавленими всього земного: сумнівів, почуттів, прорахунків, пошуків, невдач, переживань, поразок, людських радощів.

Лише після 1991 р. відлаковані стереотипні образи казенної історії поволі почали відступати, піднявши лаштунки над реальними подіями, із-за яких з’явилися не завжди красиві й причепурені реалії, пов’язані з неналежною підготовкою, складними взаєминами з місцевим українським населенням, напруженими стосунками в середині партизанських з’єднань тощо. Саме відтоді в науковий обіг вводиться низка нових архівних документів і матеріалів, що дає змогу розкрити маловив- чені сторони проблеми та критично переосмислити їхню роль і місце в партизанському русі періоду Великої Вітчизняної війни І941 – 1945 рр.

В українській і зарубіжній історичній науці, на зміну усталеним поглядам, прийшли якісно нові оцінки та бачення його розвитку, діяльності. До корифеїв вивчення періоду Другої світової війни загалом та радянського партизанського руху зокрема приєдналася ціла низка молодих науковців, дослідження яких стали проривом у студіюванні історії Другої світової війни. Справжньою подією став вихід монографії А. Чайковського «Невідома війна. (Партизанський рух в Україні 1941 – 1944 рр. мовою документів та очима історика) « [1], у якій автор висвітлив низку невідомих раніше проблем партизанського руху. Найбільш фаховими роботами останнього десятиліття з історії радянського партизанського руху визнано дві монографії архівістів ЦДАГО України: «Україна партизанська» [2] та «Війна без пощади і милосердя» [3]. Заслуговує на увагу монографія О. Го- гуна «Сталінські командос», у якій він поставив під сумнів використання поняття «партизанський рух» [4]. Велику увагу радянським партизанам України приділяє і В. Боярський, автор документального нарису «Партизанщина вчора, сьогодні, завтра», у якій він проаналізував використання багатого історичного досвіду партизанської боротьби в інтересах захисту країни від зовнішніх загроз [5].

Незважаючи на сотні монографій і тисячі статей, науковці, до недавнього часу лише інколи звертали увагу на проблеми становлення радянського партизанського руху, зокрема на ті умови, в яких він формувався. На узбіччі залишалися питання підготовки партизанів на випадок війни, організаційного періоду і спроби централізації рухом у перші тижні та місяці війни, проблеми воїнів-оточенців, місцевого населення в системі руху Опору та ін.

Стан підготовки розгортання можливого партизанського руху в УРСР напередодні війни з Німеччиною. У 20 – 30-х рр. ХХ ст. уздовж західного кордону, зокрема й на території України, Радянським Союзом було створено підпільно-диверсійну мережу для партизанської діяльності на випадок агресії: «Майбутні партизани опановували потрібні їм цивільні і військові спеціальності без відриву від виробництва. Весь склад організаторських, диверсійних та інших спеціальних груп вивчали одну, дві, а то навіть і три спеціальності, необхідні в тилу противника. Так, при організаторських групах загонів чисельністю 8 – 12 осіб могли бути до 20 – 30 таких спеціалістів: 2 – 3 радисти, 3 – 4 підривники, 3 – 4 стрільці, 1 – 2 фельдшери, 1 – 2 хіміки, 1 – 2 електрики, 2 3 водії, фотограф, зброяр, перекладач, у деяких загонах були навіть льотчики» [6, 29].

У другій половині 1930-х рр. радянська військова доктрина офіційно трансформувалася в наступальну, відтак «партизанські» напрацювання було згорнуто, матеріальну базу знищено та розграбовано, а людей, залучених до програми, – репресовано. Як згадував відомий фахівець мінно-підривної справи, полковник І. Старинов, «були репресовані повністю всі партизани-під- тльники-диверсанти» [7, 120]. Вже по війні, наче підтверджуючи слова останнього, у своїх спогадах колишній начальник Українського штабу партизанського руху (УШПР), генерал-майор Т. Строкач з цього приводу писав: «До нелегальної боротьби, хоч і говорилось про неминучість оборонної війни, наших людей ніхто не готував. Якби ще 20 червня 1941 р. хтось заїкнувся про те, що підпільну боротьбу доведеться вести в Україні, Білорусі, радянських прибалтійських республіках, під Смоленськом, того б назвали панікером... Наш народ не був підготовлений морально до можливих поразок на фронті, до можливої нелегкої підпільної підривної роботи в тилу ворога, що вимагала спеціального навчання» [8, 128].

Іншою причиною згортання підготовки до «малої війни» часто називають репресії командно-політичного складу збройних сил, одночасно звинувачуючи у зв’язках з «ворогами народу» або у шпигунстві знавців «партизанської справи». За таким обвинуваченням були знищені або необгрунтовано засуджені до тривалого ув’язнення тисячі потенційних партизанів [9, 3-16]. Не можна відкидати і версію побоювання Й. Сталіна змови проти нього та радянської влади, в чому були звинувачені і знищені відомі воєначальники – М. Тухачевський, О. Єго- ров, І. Уборевич, Й. Якір, П. Дибенко та ін. [9, 3-16].

Спроби централізованої організації партизанського