Проблемні питання діяльності радянських партизанських формувань Північно-східної України періоду їхнього становлення

Над створенням і керівництвом партизанських загонів в Україні працювали представники трьох структур

НКВС, КП (б) У і РСЧА. При цьому співробітництво НКВС із партійними структурами було доволі тісним, а от взаємодія армії, з одного боку, і партноменклатури і чекістів – з іншого, лише епізодичною. По суті, кожна із зазначених структур мала власне бачення і розуміння поставлених завдань та вирішення цілей. Як зазначають А. Гогун та А. Кентій – автори збірника документів «Червоні партизани України. 1941 – 1944», «протягом першого року війни між партійними, армійськими структурами і органами держбезпеки йшла постійна міжвідомча боротьба за контроль над керівництвом партизанським рухом, що супроводжувалося гострою взаємною критикою різних відомств» [11, 13].

Схожу картину відображає у своєму звіті полковий комісар І. Сиромолотний, начальник 8-го відділу Політуправління Південного фронту: «Протягом першого року війни організаційний період зі створення партизанських загонів мав ряд перешкод, незрозумілостей. Організацією партизанських загонів займалися обкоми партії, Обласні управління НКВС, 8-мі відділи Політуправлінь і Особливі відділи, розвіївітіііи Потрібно розмежувати роль і відповідальність кожної із цих організацій» [12, 11-12]. Свою оцінку подіям організації партизанських загонів дав і В. Сергієнко, нарком внутрішніх справ УРСР: «Від усіх вказаних організацій на лінії фронту велика кількість представників, які працюють відокремлено і заважають один одному» [13, 24].

Лише навесні 1942 р., після важких поразок Червоної армії під Харковом та в Криму, робляться перші спроби з оптимізації партизанської боротьби. 30 травня 1942 р. створено Центральний штаб партизанського руху (І ІІІІПР). а 20 червня 1942 р. розпочав роботу УШПР, на чолі із заступником наркома внутрішніх справ УРСР Т. Строкачем. У перші місяці діяльності УШПР перебував на стадії формування: постійно змінював місце дислокації, не мав засобів радіозв’язку з партизанами, відчував гостру нестачу матеріальних ресурсів для забезпечення партизанських загонів. 4-те управління НКВС, передаючи до УШПР матеріальні бази та технічні засоби зв ’я- зку, «спромоглося передати лише кількадесят гвинтівок та автоматів, незначну кількість набоїв.., «забули» дати шифри й позивні для зв’язку з тими небагатьма загонами і групами, що мали радіостанції» [1, 96].

Як бачимо, відсутність єдиного керуючого органу у справах розгортання руху Опору в Україні на початку війни помітно впливала на ефективність діяльності партизанів. Партизанський рух упродовж 1941 – 1942 рр. на території України існував лише в Північно-Східній її частині (відносна близькість від лінії фронту, значне скупчення червоноармійців-оточенців, наявність великих лісових масивів, спільний кордон із Росією та Білорусією). Новоствореному УШПР довелося фактично з нуля вирішувати проблему викорінення низки суттєвих проблем партизанського руху: неефективного керівництва ним з боку партійних організацій, відсутності надійного зв’язку з більшістю партизанських формувань, браку вичерпних даних про стан партизанської боротьби на території західних і частини південних областей, низька ефективність цієї боротьби у великих містах, недостатність масово-політичної роботи як серед партизанських загонів, так і серед населення, слабкість агентурної та оперативно тактичної розвідки [1, 97]. Лише в 1943 – 1944 рр. партизанський рух зумів запрацювати на повну потужність, підпорядкувавши собі цілі служби, які працювали лише в інтересах «малої війни». Кампанія з розгортання руху Опору в перші півтора роки війни фактично була провалена, більшість партизанських формувань цього періоду були знищені, розчинившись під ударами ворога, самоліквідувавшись від нестачі озброєння, ворожого ставлення місцевих мешканців чи зіткнувшись з відсутністю матеріального забезпечення.

Проблема воїнів-оточенців. На червень 1941 р. Вермахт запропонував Червоній армії такі умови ведення війни, до яких вона виявилася зовсім не готовою. Використання танкових груп для зламу радянської оборони було більш, ніж вдале. Усе це призвело до швидкого просування агресора територією України та надвеликих людських втрат. Апогеєм провальної політики вищого командування армії та керівництва держави 1941 р. стала київська оборонна операція, внаслідок якої були знищені основні частини Південно-Західного фронту, а також 6 та 12 армій Південного фронту. Результатом цієї катастрофи стала не тільки півмільйонна армія військовополонених, а й тисячі солдатів-оточенців, більшість із яких у подальшому склала основу партизанських загонів Житомирщини, Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Вони ж стали засновниками багатьох підпільних угруповань Північно-східної України. На кінець 1941 р., за даними донесення відділу розвідки прифронтового тилу німецьких військ, «у Брянських лісах зосереджувалося до 10 тис. воїнів-оточенців» [14, 137]. Вони, як підкреслювалося в цьому донесенні, поповнилися заздалегідь залишеними партизанами. Усього боролися в тилу ворога 56, 6 тис. військовослужбовців Червоної армії, більшість з них – на території України і Білорусі [14, 138].

Воїни-оточенці в умовах війни являли собою нову соціальну групу, яка мала чітко виражену модель поведінки. Вони перебували на нелегальному становищі, а при зіткненнях із німцями їх (у кращому