Портал освітньо-інформаційних послуг «Студентська консультація»

  
Телефон +3 8(066) 185-39-18
Телефон +3 8(093) 202-63-01
 (093) 202-63-01
Вконтакте Студентська консультація
 studscon@gmail.com
 facebook.com/studcons

<script>

  (function(i,s,o,g,r,a,m){i['GoogleAnalyticsObject']=r;i[r]=i[r]||function(){

  (i[r].q=i[r].q||[]).push(arguments)},i[r].l=1*new Date();a=s.createElement(o),

  m=s.getElementsByTagName(o)[0];a.async=1;a.src=g;m.parentNode.insertBefore(a,m)

  })(window,document,'script','//www.google-analytics.com/analytics.js','ga');

 

  ga('create', 'UA-53007750-1', 'auto');

  ga('send', 'pageview');

 

</script>

Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920-1930-х рр.

Предмет: 
Тип роботи: 
Стаття
К-сть сторінок: 
25
Мова: 
Українська
Оцінка: 
Нинішні події україно-російської «гібридної” війни вкотре привернули наукову увагу до кордону не лише як до маркера адміністративних меж держави, а й до цілого комплексу пов’язаних з ним етнічних, економічних, політичних та військових проблем прикордоння. Неважко помітити, що в російській інтерпретації пояснювальні схеми конфлікту базуються на відправних радянських ідеологемах «єдиної радянської держави”, «радянської людини”, «єдиного народногосподарського комплексу”, «єдиної воєнної доктрини радянських республік”. Пропаганда войовничості у поєднанні з позірним обстоюванням «більшовицької пильності” завжди була стратегічним пріоритетом у діях кремлівських очільників, які вбачали сенс існування СРСР у перманентному воєнному протистоянні з «капіталістичним оточенням”.
Країни-сусіди СРСР у 1920-1930-х рр. теж не відзначалися «миролюбністю”. Так, на початку 1920-х рр. на територію радянської України неодноразово проникали розвідувально-диверсійні загони (за тодішньою термінологією – «політичні бандити”) з Польщі та Румунії. Особовий склад їх набирався із числа колишніх вояків Армії УНР, білогвардійців, місцевого населення, невдоволеного діями радянської влади. Одним із мотивів участі в таких рейдах була ненависть до більшовиків, які позбавили їх Батьківщини, майна, владних повноважень. Це активно використовували уряди суміжних із СРСР та деяких західноєвропейських держав для дестабілізації прикордоння, проведення розвідувальних операцій тощо1.  Саме тому одним із головних принципів воєнної доктрини «країни Рад” стала нейтралізація можливих загроз із заходу, сходу та півдня через поєднання оборони й майбутнього наступу. Кремлівські вожді так визначали завдання для Червоної армії: «відбиття можливої імперіалістичної агресії», бути опорою «світової соціалістичної революції» – «армією робітників усіх країн», «підтримати майбутню соціалістичну революцію в Європі». Неминуче зіткнення уявлялося їм як комбінація елементів «антиімперіалістичної» та громадянської воєн. Водночас В. Ленін, Й. Сталін, Л. Троцький, М. Фрунзе та інші не виключали можливості повстанських антибільшовицьких рухів, «партизанства». Тому, на їхнє переконання, необхідною була «воєнізація цивільного тилу» .
Однак на початку 1920-х рр. економіка радянських республік перебувала в руїні. Зокрема, у базовій галузі УСРР – чорній металургії – працювала лише одна доменна піч (на Петровському заводі в Єна- кієвому). Із 10 773 промислових підприємств вважалися діючими лише 4060, переважно дрібні (але й вони працювали з перебоями, постійно відчуваючи нестачу сировини, палива, електроенергії). Чисельність промислових робітників скоротилася наполовину. Рятуючись від безробіття й голоду, люди масово перебиралися у села . Удвічі впало виробництво сільськогосподарської продукції . Голод 19211923 рр. остаточно позбавив більшовицьке керівництво ілюзій щодо перспектив «військової економіки».
Проголошена В. Леніним нова економічна політика потребувала значних бюджетних та приватних капіталовкладень. Тому під скорочення в першу чергу потрапили військові видатки. Так, чисельність Червоної армії, що наприкінці громадянської війни нараховувала понад 5, 5 млн чол., було скорочено у десять разів – до 561 тис.   Звичайно, що такої кількості військ у межах радянських республік було недостатньо навіть для проведення мінімальних оборонних заходів. Тому одним із сегментів військової реформи став перехід на мішану систему комплектування армії. Це забезпечувало можливість відповідної підготовки призовного контингенту і необхідну кількість військових з’єднань. Один з ініціаторів перетворень М. Фрунзе писав: «Вихід ми знаходимо у поєднанні кадрової армії із міліційною системою. Наявність територіально-міліційних формувань дозволить намзбільшити кількість контингенту, що буде пропущений через нашу армію. [... ] Ця система уможливлює несення військової служби без тривалого відволікання від господарства. Іншого виходу при теперішніх умовах і чисельності наших мирних кадрів у нас немає й бути не може” . Після ухваленого 8 серпня 1923 р. декрету ЦВК та РНК СРСР «Про організацію територіальних військових частин і проведення військової підготовки трудящих» розпочалося формування нових підрозділів. Станом на 1 квітня 1926 р. у Червоній армії вже нараховувалося 49 стрілецьких дивізій, 3 стрілецьких полки, 2 кавалерійські дивізії, 1 полк бронепоїздів, що підпадали під визначення територіальних (загалом 98 081 кадрового та 563 853 особи перемінного складу)  .
Але М. Фрунзе розумів, що за відсутності кадрової армії, низького рівня підготовки змінного складу територіальних дивізій в умовах війни ворог швидко захопить прикордонні райони СРСР: «Розміри наших територій, можливість відступити на значну відстань, не втрачаючи здатності до продовження боротьби та інше, представляють сприятливий ґрунт для організації маневрів стратегічного характеру, тобто поза полем бою» . Тому для відбиття наступу технічно краще оснащеного, чисельно переважаючого противника він запропонував зосередитися на інженерному облаштуванні вузлів опору та на «малій війні».
Зважаючи на досвід Першої світової й технічне оснащення європейських армій, М. Фрунзе розумів, що масштабні інженерні споруди на лінії фронту перестали відігравати стратегічну роль. Він так означив їх допоміжну роль у військових операціях: «Використання місцевості, широке застосування до неї [інженерних укріплень] та її штучне посилення, створення штучних тимчасових рубежів, що забезпечують виконання загального марш-маневру, – ось область докладання зусиль і засобів цього порядку» .
Інженерне зміцнення західного та південно-західного прикордоння СРСР було вимушеним кроком. Після підписання Брестського миру основні фортифікаційні споруди на західному кордоні колишньої Російської імперії залишилися у державах-сусідах – Польщі, країнах Балтії, Фінляндії, а сам кордон наблизився до деяких економіч-них і політичних центрів СРСР (Ленінград, Одеса, Мінськ). Тому військове відомство розробило програму будівництва фортифікаційних
Фото Капча