Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920-1930-х рр.

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

в тилу ворога . Одну з диверсійних груп тоді очолював майбутній Герой Радянського Союзу, командир розвідувально- диверсійного загону НКВС СРСР, котрий діяв у 1942-1943 рр. на Київщині й Західному Поділлі, М. Прокопюк . Загалом в Українському військовому окрузі було підготовлено 3 тис. диверсантів, у тому числі 1400 підривників .

У 1930 р. на тлі проведення суцільної колективізації сільського господарства виникла велика кадрова проблема. Колишні партизани впродовж 1920-х рр., отримавши земельні наділи, стали середняками. Здебільшого вони не бажали записуватися в колгоспи й підпадали під розкуркулення та виселення з місць постійного проживання. Їх навчання та подальшу діяльність було глибоко законспіровано, вони не мали права розголошувати таємницю. І. Стари- нов згадував, що чимало майбутніх диверсантів та їхніх сімей удавалося визволити вже з ешелонів, що везли їх в «північні краї”. Тому було вирішено випускників диверсійних шкіл перевести на роботу на цукрові заводи, механічні майстерні, машинно-тракторні станції .

У 1936 р. почалося згортання диверсійно-партизанського напряму у воєнній доктрині СРСР та відхід від теорії малої війни. Формування кадрових дивізій та відмова від міліційно-територіального принципу, технічне переозброєння сприяли впевненості кремлівських вождів у «непереможності» Червоної армії. Нарком оборони СРСР К. Ворошилов 16 вересня 1936 р. на мітингу в Києві заявив: «Якщо ворог нападе на радянську Україну, на радянську Білорусію чиіншу частину Союзу, ми не тільки не пустимо ворога в межі нашої Батьківщини, але будемо його бити на тій території, звідки він прийшов” .

Створення партизанських та диверсійних загонів, закладання конспіративних баз зі зброєю та вибухівкою було використано як доказ існування ''військово-фашистської змови у Червоній армії” в 1936-1937 рр. Підготовлені диверсанти та партизани зазнали арештів. Їх разом з інструкторами звинуватили ”у зневірі у силах соціалістичної держави”, 'підготовці до ворожої діяльності в тилу Червоної армії”. Тоді було арештовано заступника наркома оборони СРСР маршала М. Тухачевського, командуючих Київським (Й. Якір) та Білоруським (Є. Уборевич) військовими округами, заступника командуючого Ленінградського військового округу В. Примакова та ін. І. Старинов згадував, що після повернення з Іспанії восени 1937 р. його допитав співробітник держбезпеки про підготовку диверсантів, закладання баз зброї й вибухівки наприкінці 1920 – на початку 1930х рр. у прикордонній смузі УРСР. Після допиту він зрозумів, що вся створена раніше диверсійно-партизанська система зруйнована, бази зброї й вибухівки, законспіровані загони ліквідовано, партизанів заарештовано та засуджено. У розмові з К. Ворошиловим І. Старинов акцентував увагу на тому, що заходи з підготовки диверсантів і баз було санкціоновано ЦК ВКП (б) й виконувалися вони відповідно до вказівок самого наркома оборони. Тоді І. Старинова врятувало заступництво К. Ворошилова, який у телефонній розмові з М. Єжовим переконав остатнього в невинуватості Іллі Григоровича. Натомість нарком оборони чітко висловився, що ”Якір і Берзін (у 19241935 рр. – начальник 4-го (розвідувального) управління Штабу РСЧА) готували банди й робили для них закладки зброї”. Він запевнив М. Єжова, що І. Старинов виконував наказ і не міг знати про ”антира- дянські плани” «змовників” . З обставин розмови цілком зрозуміло, що нищення одного з сегментів ”малої війни” у прикордонні відбулося на тлі встановлення жорсткого контролю Й. Сталіна над армійським командуванням.

Одним із напрямів ”малої війни” було розгортання партизанських дій на прикордонних територіях держав-сусідів, зокрема Румунії та Польщі. Таким чином більшовицькі керівники намагалися підтримувати ''вогнище світової революції”, подавати приклад ”революцій- ної війни за визволення пригноблених”, відволікати зусилля суміжних держав на придушення інспірованих повстань та бунтів селян прикордонних із СРСР територій. Хрестоматійним прикладом дестабілізації ситуації в Румунії стало Татарбунарське повстання 1518 вересня 1924 р. в Південній Бессарабії. Його перебіг, склад учасників, зовнішньо- та внутрішньополітичні причини детально описано . Однак, у даному контексті, ми бачимо типовий приклад діяльності так званої «активної розвідки” ОДПУ СРСР та розвідників Штабу РСЧА.

Співробітники іноземного відділу ОДПУ СРСР та військової розвідки активно підтримували діяльність бойових загонів комуністичних організацій у Галичині, територію якої було розподілено на 4 «військових округи» (9 районів) : Львівський (Золочівський, Рава-Руський, Рогатинський), Тернопільський (Тернопільський, Чортківський), Ста- ніславський (Станіславський, Коломийський), Перемишльський (Перемишльський та Дрогобицький). Керівництво здійснювала «трійка» та два інструктори. У кожному окрузі й районі був свій керівник-ор- ганізатор. Бюджет галицької військової організації складав 1, 3 тис. доларів на місяць. Волинь поділили на 2 округи та 10 повітових організацій. Бюджет становив 1 тис. доларів .

Постійні диверсійні акти, напади на поліцейські дільниці для звільнення заарештованих спричиняли відповідну реакцію польських армії та спецслужб. Одна з таких операцій могла стати міжнародним скандалом і призвести до різкого погіршення стосунків із Польщею. 5 січня 1925 р. начальник прикордонної охорони ДПУ УСРР М. Бистрих повідомив про напад загону польських військ у складі 40 піхотинців і 3 кіннотників на управління 2-ї комендатури Ямпільського (тепер Хмельницька область) прикордонного загону та заставу 5 у районі с. Сивки, що за 7 км від Ямполя. Поляки обстріляли прикордонників, поранивши начальника застави Діккермана. Одного з нападників було вбито, але його тіло вони змогли забрати. Загін успішно перейшов польсько-радянський