Прикордоння радянської України у воєнній доктрині СРСР 1920-1930-х рр.

Предмет:

Тип роботи:

Стаття

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

кордон і розчинився на території СРСР . Голова ОДПУ СРСР Ф. Дзержинський був стурбований нападом поляків і того ж дня написав Г. Ягоді: «Треба із розслідуванням виїхати на місце. Треба з’ясувати мотиви та причину таких дій поляків. Питання дуже серйозне» .

Навіть первинний аналіз повідомлення засвідчив серйозну військову та диверсійну підготовку нападників. Так, при прориві через позиції прикордонників вони використали понад 30 гранат, що дало можливість практично безперешкодно перейти на територію СРСР. Це – один із методів саме диверсійних груп. Зважаючи на отримані докази нападу підрозділу регулярної польської армії, 8 січня 1925 р. політбюро ЦК РКП (б) створило «трійку» у складі О. Шліхтера, В. Ба- лицького та представника наркомату закордонних справ СРСР. Їй доручили розібратися в «обставинах боєзіткнення в 7 км від Ямполя Волинської губернії». Наркомату закордонних справ доручалося викликати представника посольства Польщі й «вказати на готовність нашої сторони владнати інцидент мирним шляхом» . Така поблажливість більшовицьких очільників була вимушеною. По-перше, СРСР не мав можливості розпочинати в 1925 р. війну з Польщею; по-друге, члени політбюро вже знали, що загін належав розвідувальному управлінню Штабу Червоної армії...

На засіданні 27 січня 1925 р. члени політбюро ухвалили ще одну постанову – «Про напад на Ямпіль». Вони доручили наркомату закордонних справ підготувати «ноту про напад на СРСР регулярних частин польської армії», але цей документ не повинен був загострити радянсько-польські відносини. Також було створено комісію у складі В. Куйбишева (голова), Ф. Дзержинського, Й. Уншліхта, М. Фрунзе (із заміною К. Ворошиловим), Г. Чичеріна для аналізу діяльності і форм роботи розвідувального управління за кордоном . Того ж дня Ф. Дзер- жинський наказав Г. Ягоді підготувати запит до прикордонної охорони, начальників особливих відділів ОДПУ СРСР про діяльність «банд (наших) « і роботу розвідувального управління . Також він написав листа до голови ДПУУСРР В. Балицького з проханням зібрати всю інформацію про диверсантів Розвідупра, їх чисельність, озброєння, підпорядкування в Києві, Харкові, Москві, взаємовідносини фа- хівців-розвідників із прикордонниками та чекістами, методи переходу через кордон. В. Балицькому пропонувалося висловити своє ставлення до діяльності «банд» і Розвідупру, необхідності їх ліквідації, можливості виступу проти радянської влади, перспективи їхньої закордонної роботи тощо .

У результаті роботи комісії В. Куйбишева стало відомо, що, починаючи з 1921 р., розвідувальне управління надсилало на суміжні території Польщі добре підготовлені й озброєні диверсійні групи. Їх

метою була провокація антидержавних виступів. Спільно з представниками місцевого населення, що були невдоволені польською владою, вони здійснювали акти терору проти поліцейських, службовців адміністрації, грабували банки, нападали на поїзди, невеликі тюрми тощо.

25 лютого 1925 р. політбюро ЦК РКП (б) затвердило пропозиції комісії В. Куйбишева. Члени комісії визнали, що активна розвідка (диверсійні, військово-підривні групи) були «необхідним доповненням наших військових заходів». Зі встановленням дипломатичних стосунків із країнами-сусідами пропонувалося згорнути їх діяльність. Однак слабкість керівництва місцевих партійних осередків стихійним селянським рухом, представниками якого комплектувалися ці групи, «не дозволяли організаційно керувати цими групами, вони не виконували надіслані директиви». Тому пропонувалося ліквідувати диверсійні та партизанські групи за межами СРСР і, зокрема, у Польщі. Наголошувалося, що у суміжних державах не повинно залишитися активних бойових груп, діяльність яких санкціонувалася політбюро. Уся бойова й повстанська робота повинна бути передана осередкам компартії тієї країни, де вони діяли. Замість активної розвідки у сусідніх державах пропонувалося створити «суворо законспіровані пункти для вивчення військових об’єктів, встановлення зв’язку із потрібними людьми, заготівлі матеріалів і т. д., тобто для підготовки до деструктивної роботи під час війни в тилу противника». Ці розвідувально-диверсійні пункти не пов’язувалися з партією, а члени груп не повинні бути партійцями. Загалом ішлося про створення у суміжних державах розгалуженої розвідувально-диверсійної мережі.

Також комісія В. Куйбишева пропонувала очистити прикордоння СРСР від активних партизанів, що переходили кордон і займалися диверсійними актами й терором у сусідніх державах. Пропонувалося, «не озлоблюючи їх і залишаючи на обліку для використання під час війни, евакуювати у внутрішні округи». Політбюро навіть ухвалило рішення виділити необхідні кошти для виводу груп, вирішення матеріальних проблем бойовиків. Відповідальність за перехід кордону тепер повністю покладалася на ОДПУ СРСР.

Цікаво, що у пропозиціях комісії В. Куйбишева вказувалося, що в окремих випадках політбюро залишало за собою право відновити діяльність партизанських і диверсійних груп, зокрема в Бессарабії . Хоча політичне керівництво СРСР санкціонувало виведення диверсантів із Польщі, Румунії та інших країн Центрально-Східної Європи, однак на далекосхідному (Китай) та південному (Афганістан) напрямах упродовж 1920-1930-х рр. діяльність груп «активної розвідки» лише посилювалася.

Обговорюючи результати роботи диверсійних груп на територіях сусідніх держав, Й. Сталін та його оточення усвідомлювали можливість розвитку повстанства та диверсійної роботи в українському прикордонні, адже національний повстанський рух 1920-х рр. став яскравим прикладом військової спроможності селянства України. Наявність у прикордонних районах чималих контингентів населення, що мали родичів у суміжних державах, компактне проживання національних меншин – представників титульної нації дер- жав-сусідів, антирадянські настрої вагомої частини населення