+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
25
Мова:
Українська
зумовили ставлення вищого партійно-радянського керівництва СРСР до України як до «петлюрівської» та «повстанської» території. У широко цитованому дослідниками листі Й. Сталіна до Л. Кагано- вича від 11 вересня 1932 р. керівник ВКП (б) писав: «Якщо не візьмемося за виправлення становища на Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні набагато сильніша, ніж гадає Реденс чи Косіор. Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тисяч членів, хе-хе) перебуває немало гнилих елементів, свідомих і позасвідомих петлюрівців, нарешті – безпосередніх агентів Пілсудського. Як тільки справи погіршаться, ці елементи не забаряться відкрити фронт всередині (та за межами) партії, проти партії. Найгірше – це те, що українська верхівка не бачить цих небезпек» .
Вихід Й. Сталін та його оточення бачили в комплексі заходів, які, на їхню думку, могли економічно зміцнити в першу чергу сільське господарство прикордонної смуги, таким чином посиливши її боєздатність. У цьому комплексі заходів значним фактором була репресивна складова, зокрема масові депортації «політично неблагонадійного» населення. Із прикордонних районів узимку – навесні 1935 р. населення депортувалося у два етапи. Перший: 1-9 лютого 1935 р., коли на спецпоселення Біломорсько-Балтійського каналу було вивезено 2 тис. сімей (8678 осіб) «куркулів та антирадянського елементу» (615 німецьких, 681 польська, 589 українських, 115 чеських, молдавських, болгарських, єврейських родин) . На другому етапі виселення проходило у внутрішні області радянської України (Харківську та Дніпропетровську). Уже 20 грудня 1934 р. політбюро ЦККП (б) У вирішило виселити з прикордонної смуги двадцяти двох районів Вінницької та Київської областей «політично неблагонадійних осіб» і натомість вселити із внутрішніх районів УСРР – 4 тис. «кращих колгоспників». Загалом упродовж 20 лютого – 10 березня 1935 р. з
подільського прикордоння було виселено 2864 господарства (із загальної кількості 8342 виселених господарств), 12 828 осіб (із загальної кількості 38 996 осіб). Підкреслимо, що чекісти ретельно готували списки виселених. Основними критеріями були соціальний стан, ставлення до політичних та господарських кампаній, політичне минуле, наявність родичів за кордоном. Так, із загальної кількості виселених 8342 господарств 3434 були українцями, 2866 – поляками, 1903 – німцями. За соціальним складом: «куркульських» – 1155, одноосібних – 3725, колгоспних – 3396, інших – 53 сім’ї. На вільні поселення на Поділлі в’їхало 1016 господарств (4217 осіб) із Чернігівської та Київської областей .
У масовій операції з адміністративного виселення слід відзначити декілька моментів. По-перше, головним підґрунтям цієї акції стала політична та соціальна належність. Про це свідчить хоча б кількість виселених в обох хвилях українців. У першій були відкриті противники більшовизму, які неодноразово в різних формах висловлювали своє ставлення до економічних експериментів керівників СРСР. До другої хвилі виселених увійшли так звані пасивні та потенційні «противники радянської влади». Тому, вірогідно, їх переселили у внутрішні області України. Співробітники органів державної безпеки, а з їхньої подачі й вище партійно-радянське керівництво СРСР, інтерпретували наявність на прикордонні населення, тотожного за національністю з прилеглою державою, як середовище діяльності спецслужб сусідів.
По-друге, кидається у вічі диспропорція кількості виселених (38 996) та вселених (16 431 особа). Тут вирішувалося дві суттєвих проблеми – зменшувалося навантаження населення на гектар землі, що було важливо для малоземельного Поділля, а паралельно розпочалося грандіозне військове будівництво вже згадуваних вище укріплених районів, котре потребувало значного «життєвого простору» та відповідного забезпечення секретності.
По-третє, із прикордонної смуги «вилучалися» реальні та потенційні (на думку комуністичних очільників) «противники радянської влади», які могли дискредитувати соціально-економічні експерименти більшовицького режиму, надавати посильну допомогу «диверсантам та розвідникам» з-за кордону, а в період воєнних дій активно допомагати агресору. Так, за інформацією секретно-політичного відділу ОДПУ СРСР від 20 липня 1932 р., за неповнимиданими з прикордонних районів УСРР до суміжних держав (Польщі та Румунії) тільки у січні – травні 1932 р. нелегально перейшло 745 громадян, затримано при спробі переходу 1130 осіб. Емігранти підрадянської України розповідали про реалії проведення суцільної колективізації, наростання масового голоду. Також співробітники цього союзного відомства акцентували увагу на розкритті у січні – липні 1932 р. «по лінії національної контрреволюції” 35 організацій та груп загальною кількістю 562 особи . Наскільки реальна була «контрреволюційна діяльність» цих «розкритих» груп, свідчать списки реабілітованих громадян, які оприлюднюються у відповідних книгах науково-документальної серії «Реабілітовані історією» у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Рівненській, Хмельницькій областях.
По-четверте, прикордонна смуга заселялася «політично благонадійними» колгоспниками. Здебільшого це були сільські активісти, комуністи, комсомольці, прихильники радянської влади, демобілізовані червоноармійці та їхні сім’ї. Вони мали стати опорою в розбудові колгоспів і, водночас, посилити оборонні можливості прикордонної смуги. Паралельно в першочерговому порядку прикордонним колгоспам, машинно-тракторним станціям надавалося суттєве матеріально-технічне, продовольче, фінансове забезпечення. Лідери СРСР сподівалися, що комплексні заходи поліпшать політико-економічну ситуацію у прикордонних колгоспах, селах і містечках.
Восени 1935 р. почалася цілеспрямована депортація польського населення з прикордонних районів Поділля та Київщини. Спочатку з санкції ЦК КП (б) У до Харківської, Донецької і Дніпропетровської областей було вислано 1500 польських сімей, а