Принцип посередництва в соціальній роботі

Роль соціального працівника як посередника не є просто функцією об’єктивного, незацікавленого, безстороннього третього учасника, який здійснює професійне втручання, а є роллю, що призначена допомогти “зібрати” проблеми для обговорення за столом переговорів і сприяти ефективному спілкуванню, що веде до рішення в рамках ціннісної шкали професії “соціальна робота”.

Мета і місце посередництва у вирішенні проблеми є невід’ємними чинниками у визначенні практики соціальної роботи. Допомога екосистемам клієнта набути сили і снаги для ведення переговорів з метою вирішення проблеми, є необхідною стратегією, скерованою на наснаження у практиці соціальної роботи. Ця роль повинна виходити за межі розв’язання лише існуючих конфліктів та охоплювати управління соціальною роботою і попередження майбутніх суперечок. Посередництву, в свою чергу, слід взяти на себе дуже важливу роль у виконанні завдань соціальної роботи в суспільстві.

 

 

Літературно-філософські твори та педагогічно-просвітницька діяльність Г. Сковороди спрямовані на висвітлення окремих ідей учення про гуманістичні основи самосвідомості, самопізнання та саморозуміння людини. Ідеї цього вчення втілені в розробці концепцій «сродної» праці та щастя людини, «філософії серця», актуальних проблем доброчинного навчання та виховання («Наркісс», «Асхань», «Кольцо», «Икона Алківіадская»).

Сковорода підкреслює, що природні нахили потрібно розвивати для того, щоб вони стали здібностями. Тому праця людини повинна відповідати здібностям. Без неї «труд сладок никак быть не может».

Дії людини детерміновані законами зовнішнього світу, «законом сродности». Мислитель дуже критично ставився до безтурботного життя, він писав: «Ні про що не турбуватися, ні за що не переживати – значить не жити, а бути мертвим, адже турбота – це рух душі, а життя – це рух».

Генеза філософії Г. Сковороди має безпосередній вихід із глибин свідомості українського народу. Широкий і різноманітний світ уявлень та вірувань нашого народу, його основні світоглядні позиції знаходять у творах цього видатного мислителя своє науково-філософське вираження. Філософія Г. Сковороди постає як цілісна й гармонійно складена наукова концепція світобудови, у якій людині відводиться головне місце. Досягти «свету получшего» та «дня веселейшего» можна «не божим благоволінням», а тільки «сродною» працею. Це й характеризує самовизначення людини в усіх трьох світах.

Людина є для Сковороди ключем до всіх розгадок життя. Людина – це мікрокосм, вона не може нічого інакше пізнати, як тільки через себе, себто людина є і об’єктом, і суб’єктом пізнання.

За Сковородою, людина, як і все суще, має двоїстий характер, має матерію та форму, тобто існує зовнішня людина (тілесна оболонка) та внутрішня сутність цієї людини, що є нетлінною, вічною. Внутрішню людину Сковорода зробив одиницею філософської міри й міряє нею світ, історію, Біблію, Бога.

Філософ вважав серце «существом человеческим», без якого людина є «чучело и пнём», радив просити в Бога «не плотской жизни», а «светозарное серце». Світогляд Г. Сковороди відрізнявся глибоким раціоналізмом. У своїй критиці кріпосницького суспільства він поєднав традиції вільнодумства з передовими тенденціями філософської думки ХVІІІ століття.

Питання про те, як співвідносяться життєтворчість людського буття з існуванням буття загалом, уже давно стало болючим для європейської культурологічної та філософської свідомості. З ним, зокрема, пов'язане виникнення такого філософського напряму, як «філософія життя». У зв'язку з цим варто звернути увагу на неперехідну світоглядну значущість етичної зорієнтованості вітчизняної філософської традиції. Адже й теорія «внутрішньої людини» Віталія з Дубна, Григорія Сковороди та інших українських мислителів, і їхній кордоцентризм, «філософія серця» – все це найбезпосередніше пов'язане з тією світоглядною націленістю, яку можна назвати «благоговінням перед життям».

Саме таке благоговіння мав на увазі Сковорода, створюючи образ і людини, в якої «дух... веселий, думки спокійні, серце мирне», а воля – «вдячна» (таку «вдячну волю», як джерело «світлого смислу у людському ставленні до світу, джерело людського «доброродства», Сковорода протиставляє «обуялості» й «неситості» волі «невдячної». Саме тут «грайтворчий» стан людського світовідношення, що так бентежитиме пізніше Ф. Ніцше та інших мислителів, виростає не з його владної спрямованості, а всупереч їй, на основі «сродності» людини як з буттям, так і з власними супленими властивостями. Чи не цей же мотив є властивим Памфілу Юркевичу, коли він, зокрема, протиставляє розум, зорієнтований на дослідне пізнання світу, та серце, «живі потреби» якого спонукають його «вбачати і любити життя навіть там, де дослідний розум не бачить нічого живого». Адже і нежива природа здатна викликати в людини почуття не тільки егоїстичні, але й моральні.

У своїх фiлософських трактатах, байках, поетичних творах Сковорода роздумує над природою людського щастя i шляхами, що ведуть до нього. Щоб бути щасливим, вважає поет, не треба шукати багатства, чинiв, слави, бо все те скороминуще i тлiнне. “Не тiло повинно панувати над людиною, забираючи її в полон своїх нiкчемних потреб, а дух, що єднає нас iз Вiчнiстю, з Богом. Часто люди