Принцип посередництва в соціальній роботі

За подібного підходу, до речі, уможливлюється перспектива уникати того обожнення людини, яке пов'язане з абсолютизацією владної інтенції в людському світовідношенні. Відбувається це завдяки тому, що образ «людинобога» постає всього лиш як «аlter ego» образу «боголюдини», через яку здійснюється самоосмислення світу. Для людини це означає не що інше, як подолання її відособленості, відчуженості від світу та від самої себе, як злиття зі світом, як відчуття «самості» буття. Останнє стає напрочуд проясненим. Дослідники творчої спадщини Г. Сковороди слушно зауважують, що подібне прояснення самості буття здійсненне завдяки тому, що людина пізнає Бога, який через людину бачить себе самого (він бачить людину тим же оком, яким людина бачить його). Людина починає сприймати світ у цілому як «пишний храм».

Кожна людина, за поглядами Г. Сковороди, – то окремий свiт, складний i таємничий. Тiльки пiзнаючи цей свiт, можна виявити нахили i здiбностi, данi нам Богом, i присвятити себе справi, яка принесе радiсть i задоволення. «Сродна» праця робить людину по-справжньому щасливою, бо труд – основа нашого життя. У байцi «Бджола i Шершень» стверджується думка про те, що «сродна» праця є потребою душi, а не важким обов'язком. Бджола усвiдомила цю iстину, бо мудрiша за Шершня, який нiкому не приносить нiякої користi, а тiльки користується плодами чужої працi. Хiба мало таких пристосуванцiв у наш час? Наживаються за чужий рахунок i смiються над «дурними», що потом заробляють свою чесну копiйку. Вони й не пiдозрюють, наскiльки обкрадають самi себе, адже не судилося їм пiзнати справжнього щастя. Хiба може бути щасливою людина, яка не реалiзувала своїх можливостей? Це як квiтка, що так i не розцвiла, засохла пуп'янком. Щоб цього не сталося, Сковорода радить виховувати дiтей вiдповiдно до їх здiбностей i особливостей характеру. У фiлософському трактатi «Алфавiт, чи Буквар свiту» однiєю з умов щастя проголошується також дружба з людьми, близькими за iнтересами та переконаннями. Тiльки тодi може прокластися мiсток вiд серця до серця, коли немає мiж ними глухої стiни нерозумiння. Важко спiлкуватися людям з рiзним рiвнем духовного розвитку. Проте й ворожнечi мiж ними не повинно бути. Бо любов до ближнього – то найголовнiший закон життя нашого. Якщо людина живе за Божими заповiдями, приборкує свої бажання, прямує до правди, то вона не розминеться зi щастям.

Світоглядна цінність зазначеного підходу полягає в прагненні уникнути тієї активістської парадигми, згідно з якою «природа – не храм, а майстерня, людина ж у ній – працівник». Людина, справді, є працівником, але працює вона все ж у величному «храмові» взаємопов'язаних утворень життя-буття, несучи величезну відповідальність за кожне своє втручання у перебіг життє-буттєвих процесів.

Приймати чи не приймати сковородинське тлумачення взаємозв'язку людини зі світом – звичайно ж, справа особистих філософських уподобань. Незаперечним є інше: для того, аби особиста чи родова свобода людська не обернулася «неситістю», «обуялістю», владною сваволею, суб'єкт свободного життєтворення має здолати світоглядну зарозумілість і розглядати не тільки себе, а й усе довкола себе як таке, що має право на свободне самоствердження.

 

 

Проблема активізації в соціальній роботі – не нова проблема соціологічної науки, однак і на сьогоднішній день це питання відноситься до числа найбільш актуальних проблем сучасної науки і практики. З врахуванням сучасних вимог до процесу соціальної роботи з різними групами населення принцип активізації набуває не тільки самостійності, але й зовсім особливої ролі у системі соціологічних принципів, яка полягає в тому, що успішну активізацію не можна здійснити без реалізації принципу активності, який виступає невід'ємною умовою і показником реалізації будь-якого принципу навчання.

У психологічному аспекті реалізація принципу активізації означає забезпечення принципу психологічного детермінізму, розкритого ще С. Л. Рубінштейном: зовнішні причини діють через внутрішні умови. Такими внутрішніми умовами стають, зокрема, ті відносини, які виникають у процесі активізаційної роботи.

Активізаційні відносини, породжені практикою, опосередковано регулюють процес соціалізації особистості і знаходять своє вираження у внутрішніх, суб'єктивних відносинах до оточуючих, до роботи, до її значення, до себе як потенційного суб'єкта діяльності. Зовнішнім проявом цих відносин служить рівень активності людини у роботі, обумовлений мірою включеності у взаємодію з пізнавальним її змістом і опосередкованою взаємодією з соціальним працівником.

Система роботи соціального працівника з активізації діяльності особистості повинна будуватися із врахуванням планомірного поступового й цілеспрямованого досягнення бажаної мети – розвитку пізнавальних, творчих і практичних здібностей підопічних.

Серед всіх активізаційних психічних процесів провідним є мислення, Дійсно, мислення супроводжує всі інші процеси і часто визначає їх характер і якість.