Принципи права соціального забезпечення України

вони є закономірними, наперед відомими, (передбачуваними або не передбачуваними) об’єктивними обставинами (подіями, складними життєвими ситуаціями) ;

мають загальний характер; обов’язково або, як правило, трапляються чи можуть трапитись у людей за певних обставин;

зумовлюють соціальну незахищеність особи внаслідок втрати працездатності та (або) недостатності засобів до існування, що порушує її життєдіяльність;

визнані суспільством та державою соціально значущими юридичними фактами для участі в розподілі суспільних або державних коштів;

закріплені національним законодавством як підстава виникнення суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення;

не можуть бути усунені особою самостійно внаслідок об’єктивних фізичних (але не суб’єктивних психологічних) чинників.

На підставі зазначених ознак, автор пропонує соціальні ризики визначати як визнані суспільством чи державою непередбачувані або передбачувані, бажані або небажані події в житті людини, які призводять до втрати працездатності (постійної або тимчасової) чи матеріальної незабезпеченості особи і не можуть бути усунені нею самостійно внаслідок об’єктивних чинників.

За правовою природою соціальні ризики можна класифікувати на:

особистісні (ті, які притаманні кожній людині як члену людського суспільства; зумовлені її фізіологічною та соціальною природою; мають виключно об’єктивний характер) ;

професійні (є об’єктивним наслідком трудової діяльності особи; не можуть бути усунені завдяки удосконаленню умов процесу праці; зумовлюють професійну непрацездатність особи, тобто неможливість виконувати роботу, що визначає зміст трудової функції) ;

публічні (ті, які зумовлені складним комплексом економічних, технічних, соціальних причин).

Ринкова трансформація економічних відносин призвела до появи якісно нового соціального ризику, при настанні якого особи потребують підтримки суспільства – малозабезпеченості.

Підрозділ 2.3. “Гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі” присвячений визначенню змісту принципу та конституційно закріпленої гарантії реалізації права на соціальне забезпечення: здійснення соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі. Автор наголошує, що за соціально-економічної ситуації, яка характеризується довготривалим зниженням реальних доходів громадян при визначенні соціальних виплат Верховна Рада України повинна використовувати лише єдиний державний соціальний стандарт – прожитковий мінімум, зміст якого охоплює і зміст нормативу “межа малозабезпеченості”. З метою усунення колізій при застосуванні норм різних законів пропонується затвердити економічно обґрунтовану вартісну величину прожиткового мінімуму. Використання єдиного державного соціального стандарту внесе більшу ясність і в законодавство про соціальне забезпечення, і у практику його застосування.

Реалізація принципу здійснення забезпечення на рівні не нижче прожиткового мінімуму в державі не означає його абсолютизації для кожного виду соціального забезпечення. Вказаний рівень забезпечення досягається сукупністю всіх видів соціального забезпечення, що складають зміст суб’єктивного права на соціальне забезпечення. Забезпечення на рівні прожиткового мінімуму за кожним видом не є об’єктивно необхідним і соціально виправданим.

У підрозділі 2.4. “Переважаюча роль централізованого правового регулювання” розкривається зміст принципу переважаючої ролі централізованого правового регулювання при визначенні прав та обов’язків суб’єктів правовідносин соціального забезпечення. Переважаюча роль централізованого імперативного регулювання забезпечення та реалізації права на соціальне забезпечення, насамперед, зумовлена публічним характером правовідносин соціального забезпечення та особливостями джерел фінансування цієї сфери суспільного життя.

Ринкові перетворення суспільства та поява економічних відносин нового типу дають підстави для розвитку локальної нормотворчості та договірного регулювання у сфері соціального забезпечення. Разом з тим, ця сфера правового регулювання у системі соціального забезпечення залишається другорядною, не основною.

Актуальною для нашої держави є проблема кодифікації законодавства про соціальне забезпечення. Однак, автор вважає, що прийняття в Україні Соціального кодексу є передчасним. Натомість розробка та ухвалення єдиного Кодексу про соціальне забезпечення дозволить полегшити правозастосовчу діяльність у цій сфері, забезпечить рівність всіх громадян, сприятиме усуненню правових приписів, які, в ряді випадків, повторюють один одного, забезпечить більш ефективний вплив на регулювання суспільних відносин. У Кодексі пропонується відобразити єдині фундаментальні принципи та критерії соціального забезпечення фізичних осіб в Україні; визначити суб’єктів права на соціальне забезпечення; закріпити перелік соціальних ризиків, що визначають право, рівень та процедуру забезпечення; визначити форми і види забезпечення; закріпити співвідношення державного загальнообов’язкового та системи приватного соціального забезпечення; визначити соціальні гарантії та обумовити роль держави у кожній з цих систем.

Третій розділ “Правові принципи права соціального забезпечення”, що складається із чотирьох підрозділів присвячений визначенню змісту правових принципів права соціального забезпечення, які здійснюють суттєвий вплив на правотворчу та правозастосовчу діяльність у сфері соціального забезпечення.

Підрозділ 3.1. “Державні гарантії реалізації суб’єктивного права особи на соціальне забезпечення” присвячений з’ясуванню сутності принципу державних гарантій права на соціальне забезпечення. Зміст соціальної функції держави щодо реалізації конституційного права на соціальне забезпечення повинен визначатись залежно від організаційно-правових форм здійснення цього права: державного соціального страхування чи соціальної допомоги. В умовах ринкових відносин роль держави у системі соціального страхування підвищується за рахунок правотворчості та створення організаційних структур для реалізації права на соціальне забезпечення. Виконання соціального обов’язку в системі соціальної допомоги, в тому числі фінансове забезпечення реалізації права особи на соціальне забезпечення, покладається саме на уповноважені державою органи. Базовою гарантією тут повинна стати можливість безоплатного отримання соціального забезпечення на рівні встановленого