Принципи права соціального забезпечення України

У підрозділі 3.2. “Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні” обґрунтовується зміст та критерії диференціації умов та обсягу соціального забезпечення в Україні. Під диференціацією автор розуміє відмінності у підставах, змісті та способах соціального забезпечення фізичних осіб, які (ці відмінності) зумовлені їх особливостями як суб’єктів правовідносин щодо соціального забезпечення. Диференціація умов та обсягу соціального забезпечення громадян в Україні дозволяє коригувати індивідуальний коефіцієнт споживання окремими особами коштів соціальних страхових фондів з врахуванням об’єктивних та суб’єктивних чинників, а також сприяє забезпеченню справедливого характеру державної системи соціального забезпечення України.

До критеріїв диференціації умов реалізації права на соціальне забезпечення належать: вік, страховий стаж, рівень середнього сукупного доходу та майнового стану. Критеріями диференціації обсягу соціального забезпечення (в грошовому чи матеріальному еквіваленті) можуть бути: страховий стаж, розмір страхової суми, ступінь втрати працездатності, кількість непрацездатних утриманців, середній сукупний дохід особи чи сім’ї.

У підрозділі 3.3. “Солідарна відповідальність суб’єктів соціального забезпечення в Україні” автор визначає поняття, елементи та зміст солідарної відповідальності суб’єктів права на соціальне забезпечення та обґрунтовує необхідність його збереження у державній системі соціального забезпечення за умов соціально-ринкових відносин.

Необхідність обов’язкової солідарної відповідальності в системі соціального забезпечення зумовлена соціальними ризиками. Соціальна держава зобов’язана надати належну підтримку нужденній особі. Кардинальною перевагою систем соціального забезпечення, заснованих на принципі солідарної відповідальності є те, що саме ці системи найбільше відповідають функції соціального забезпечення. Принцип солідарної відповідальності має важливе політичне, соціальне, міжнародне, правове значення та забезпечує реалізацію соціально-етичного зобов’язання суспільства захистити особу у складній життєвій ситуації, якої вона об’єктивно не може уникнути. Сутність солідарної відповідальності в системі загальнодержавного обов’язкового соціального страхування автор визначає через наступні елементи:

солідарна відповідальність працездатних громадян щодо тих, у кого виник соціальний ризик (перерозподіл соціальних коштів від працездатних непрацездатним; від здорових хворим; від працюючих безробітним і т. д). ;

солідарна відповідальність соціальних партнерів (розподіл соціального ризику між роботодавцями, найманими працівниками та іншими суб’єктами загальнообов’язкового соціального страхування) ;

міжгалузева солідарна відповідальність (перерозподіл соціальних коштів всіх застрахованих і страховиків, які працюють в різних регіонах, галузях та на різних підприємствах). Солідарна відповідальність учасників системи державного соціального страхування істотно відрізняє його від цивільно-правового інституту страхування. Зміст солідарної відповідальності в системі соціальної допомоги ґрунтується на спільній суспільній відповідальності за кожного індивіда через державу.

Принцип індивідуальної відповідальності також може бути основою соціального забезпечення. Забезпечення за цим принципом здійснюватиметься в системі додаткового соціального забезпечення понад встановлений в державі прожитковий мінімум в рамках недержавних програм як через інститути права соціального забезпечення (наприклад, недержавні пенсійні фонди), так і через цивільно-правові інститути (наприклад, страхові організації).

Останній підрозділ 3.4. “Адресність соціального забезпечення” присвячений з’ясуванню теоретичних підходів до визначення змістового навантаження принципу адресності соціального забезпечення та обґрунтування проблеми його реалізації в Україні.

Зміст принципу адресності соціального забезпечення полягає у диференціації виконання соціальних функцій держави щодо різних груп населення та перерозподілі соціальних витрат держави на користь найбільш вразливих груп. Запровадження принципу адресного соціального забезпечення громадян в Україні повинне призвести до підвищення ефективності соціальної системи, зниження соціальної напруги в суспільстві та уникнення невідповідності фінансових можливостей держави обсягу законодавчо визначених зобов’язань. Здійснення соціального забезпечення за принципом адресності допоможе уникнути перехресної реалізації соціальних програм та дублювання умов і підстав надання соціальних допомог, а також недосконалої системи оцінок ефективності витрат на соціальну сферу.

У загальних висновках дисертації наведені теоретичні узагальнення та пропозиції щодо вдосконалення правового регулювання відносин соціального забезпечення фізичних осіб в Україні.

Найбільш важливими серед них є:

принципами права соціального забезпечення вважаються об’єктивні засади самого права, які містяться в надрах загальносоціального права, існують незалежно від права як юридичного феномену та визначають сутність та закономірність розвитку цієї галузі;

правові принципи, на відміну від принципів права, безпосередньо закріплені в положеннях законодавства у вигляді норм-принципів або ж їх зміст випливає з системи норм;

до принципів права соціального забезпечення належать: всезагальність права соціального забезпечення; визначення сфери суспільних відносин соціальним ризиком; гарантії соціального забезпечення на рівні не нижче прожиткового рівня в державі; переважаюча роль централізованого правового регулювання умов та порядку здійснення соціального забезпечення;

систему правових принципів права соціального забезпечення України складають: державні гарантії реалізації права на соціальне забезпечення; диференціація умов та обсягу соціального забезпечення в Україні; солідарна відповідальність суб’єктів права на соціальне забезпечення; адресне соціальне забезпечення;

сфера правового регулювання права соціального забезпечення визначається з огляду на факт соціального ризику, що є підставою для виникнення соціально-забезпечувальних правовідносин.

За результатами дослідження вносяться також пропозиції щодо вдосконалення законодавства про соціальне забезпечення з метою його кодифікації та уніфікації.

 

 

Гарасимів Т. З. До проблеми термінологій в праві // Матеріали міжвузівської науково-практичної конференції “Проблеми функціонування державної мови в Україні та методика її викладання у навчальних закладах системи МВС”. – Львів: ЛІВС при НАВС України, 1997. – С. 41-51.

Гарасимів Т. З. Європейська спільнота: єдина концепція соціального захисту // Вісник Львівського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України. – Львів: ЛІВС при НАВС України, 1996. – № 3. –